Читати книгу - "Закохатися навесні, Аманда Рід"

Ноги тремтять, мов желе, коли я завмираю перед масивними дверима деканату.

Знову! Щоб його…

Серце гупає так сильно, що здається, от-от вистрибне з грудей. Учора, коли отримала попередження, я ще могла дихати.

Але сьогодні…

Цей клятий лист із його холодними, офіційними фразами… Кожне слово — наче удар ножем. У глибині душі я знаю: це кінець. Усе, що я будувала, розсипається, як картковий будиночок.

Коли заходжу до кабінету, мене зустрічають два крижані погляди: пані Наталія і якийсь чоловік з адміністрації. Їхні обличчя немов висічені з граніту — без жодного проблиску співчуття. Повітря стає густим, як смола, і я ледве можу дихати, відчуваючи, як паніка стискає горло залізними пальцями.

— Сабріно, дозвольте повідомити вам про серйозну ситуацію, — промовляє пані Наталія виваженим тоном. — До нашої уваги надійшла інформація про ваші зустрічі з Назаром Ярощуком у парку. Це підтверджено кількома джерелами. На жаль, такі обставини потребують відповідного реагування з нашого боку.

Я хочу вибухнути криком, розірвати цю тишу, довести їм, що це не якесь порушення правил — це справжнє, глибоке почуття!

Але слова застрягають у горлі, перетворюючись на гіркі камінці. Перед очима постають яскраві спогади: наші зустрічі тепло його обіймів... І сльози, гарячі й невблаганні, обпікають мої очі.

— Мушу зазначити, що моя поведінка була в межах професійної етики, — промовляю я зі стриманою впевненістю.

— Ситуація потребує більш серйозного розгляду, — відповідає чоловік офіційним тоном. — Враховуючи репутаційні ризики для університету, ми змушені припинити ваші повноваження. Будь-яке оскарження цього рішення призведе до необхідності офіційного розслідування справи. Це ганьба!

Ганьба. Це слово врізається в мене, наче гостре лезо, розбиваючи всі надії на майбутнє.

У голові проносяться моторошні картини: моє ім'я, яке шепочуть у коридорах університету, мов заборонене слово; колеги, що відвертають погляд, коли я проходжу повз, ніби несу страшну хворобу; кар'єрні мрії, які я дбайливо виплекала роками важкої праці, розсипаються на друзки, мов кришталева ваза.

Усе, чого я досягла, перетворюється на гіркий попіл.

Мовчки киваю, не в змозі вимовити й слова, і виходжу з кабінету на ватяних ногах, фізично відчуваючи, як мій світ розпадається на тисячі дрібних уламків.

На вулиці я опускаюся на лавку, і сльози котяться щоками. Квітучі каштани й веселий сміх студентів зникають — лишається тільки порожнеча.

Тремтячими пальцями дістаю телефон і пишу Назару

«Мене звільнили. Через нас».

За півгодини він уже сидить поруч на лавці, його обличчя спотворене тим самим болем, що розриває мене зсередини. Нараз намагається присунутися ближче, торкнутися моєї руки, але я відсахуюся, наче від удару.

— Якби ти не був таким... таким нерозважливим, таким неприборканим у своїх почуттях, нічого цього б не сталося, — шепочу я крізь стиснуті зуби, відчуваючи, як кожне слово дряпає горло.

— Сабріно, послухай... — він тягнеться до мене, хапає за пальці, але я різко висмикую руку, наче його дотик пече.

— Не треба! — мій крик розриває тишу парку, і сльози, пекучі й невблаганні, падають на потрісканий асфальт. — Ти навіть не уявляєш, що я щойно втратила! Це була не просто робота, Назаре! Це була моя мрія, моє покликання, усе моє професійне майбутнє! А тепер... тепер я просто ніхто, порожнє місце без майбутнього!