read-books.club » Фентезі » Дитя песиголовців 📚 - Українською

Читати книгу - "Дитя песиголовців"

137
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Дитя песиголовців" автора Володимир Костянтинович Пузій. Жанр книги: Фентезі. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 35 36 37 ... 77
Перейти на сторінку:
тим, як реагував натовп.

Вони зайшли на шкільне подвір’я і побачили, що там, де під парканом схилила віття стара верба, — власне, під самим віттям — стоїть «борсук». Блималка вимкнена, фари теж, у ранкових сутінках хріна з два розгледиш, чи є хтось у салоні.

Потім там запалав вогник, крихітний такий, — спалахнув, посяяв і пригас.

Принаймні, вирішила Марта, це не Будара. Будара не курить.

— Сумніваюся, щоби Хойслером чи Шнейдером захотіли керувати. З якої б радості комусь витрачати час і сили? — Тут він затнувся, наче згадав про щось.

— А навіщо комусь відряджати сюди патрульну машину? — відбила Марта. — У нас що, режимний об’єкт? Чи вчиться чийсь козирний синок?

Вони обмінялися поглядами.

— Гадаєш, через Стефа?

— А от ми запитаємо…

І Чепурун справді спитав — уже на другому уроці.

— Пане Штоц, ви не знаєте, чого це до нас єгері завчащали?

Штоц стенув плечима — радше байдуже, хоча Марті здалося, що з роздратуванням.

— Я вчора запитував у патрульного, та він толком не відповів. Гадаю, це пов’язано зі спортзалом: підозрюють, що пожежа сталася не сама собою, і перестраховуються.

— А ще ж були дохлі акваріумні рибки, — нагадав Артурчик. — Типу серійні вбивства! Маніяк серед нас!..

Пролунали смішки.

— До слова, про серійність, — підхопив Штоц. — Продовжимо наші бесіди. Ти готовий, Артуре?

На подив класу, Цукор-Сіль не почав відмазуватись історіями про те, як у будинку прорвало стояк із гарячою водою, про злодіїв-термітів, що позбавили його інтернету, та інші підступи долі.

— От усі говорять: сучасні технології, штучний інтелект. Воно, звісно, круто, тільки поки що толку мало. Ні, я ролики бачив у Мережі, але всі ці типу-собаки з арматурин — дроти назовні і морди цеглиною — на друзів людини не тягнуть, погодьтеся. А я вичитав — був же зашибезний засіб. Ну, небагатьом доступний — так раніше забобони різні заважали, те-се. Ну й умови: це ж зараз мандрагору можна у промислових масштабах вирощувати, якщо, звісно, постаратися, умови створити… — Він почухав перенісся, зазирнув у зошит. — Ну от, а якщо є мандрагора, решту, в принципі, дістати не проблема. Магніт, сірка, сік білої верби… сім’яна… — (тут він люто почервонів і продовжував скоромовкою), — гм… сім’яна рідина, сульфат заліза, порошок сонячного каменю… нічого аж такого, словом. А зате на виході — реальна людинка, жива і розумна, і її можна навчати, а годувати особливо й не треба, і допомога у хазяйстві, наприклад, чи на промисловості, у тих-таки шахтах, та в інших ситуаціях, коли звичайним людям ніяк не…

Клаус Вухастий із задніх рядів вкрадливим театральним шепотом висловив легке зацікавлення тим, чи відтворював уже Артурчик такий-от дослід і, зокрема, як йому вдалося добути згадану вище рідину. Задні парти порохкували, передні подумки кляли Вухастого й намагалися втримати серйозний вираз обличчя.

— Все це не настільки смішно, як вам здається, — незворушно зауважив Штоц. — По-перше, Артур має рацію: гомункулусів справді створювали, для найрізноманітніших потреб. По-друге, це було пов’язано з певними ризиками. Не вдаватимусь у подробиці, тут не час і не місце, але от вам приклад. У твоєму переліку не вистачає ще однієї компоненти, а без неї результат не буде довготривалим.

— Я читав! — Схоже, цього разу Артурчик спромігся здивувати навіть Штоца. — П’ять крапель драконової крові, так?

— Точно. Саме тому гомункулуси — справжні, розумні, — з’являлися тільки раз на кілька десятиліть. Іноді з ними плутали… — Тут уже Штоц затнувся, спохмурнів, змахнув рукою: — Втім, несуттєво. Ну то що, як на мене, ти чудово впорався, сідай. Чесно зароблене «відмінно». Хто наступний?

Визвався Чепурун — він нарив десь силу-силенну допотопних рецептів і тепер перераховував їх із пафосом пророчиці Спакуни. Від закрепу — корінь валеріяни, змішаний зі слиною голомозого ведмедя, при розтягненні — компрес із настоянкою скусівника, перев’язати сушеними жилами скелястого василіска…

Марта слухала упівслуху, а сама дивилася на подвір’я. «Борсук» стояв на тому ж місці, за весь цей час ніхто не виходив із машини і не сідав до неї.

Чи справді Штоц говорив із Бударою тільки про причини патрулювання? Але ж він сам заявив учора, що єгер на нього чекав? Збрехав? І про що тоді він іще брехав? Про те, що робив на площі? Про те, що на ці кілька тижнів їздив у відрядження?..

Чепурун тим часом не замовкав. Тепер він розповідав про спосіб хитрої діагностики захворювань — за, ти бач, викотуванням яблука по тарілі, залитій пташиним молоком.

— То що, як гадаєте, — уточнив Штоц, — цікаві рецепти?

— Головне — ефективні, — відгукнулася Урсула. — Лишилося всіх доярок перевести на птахоферми — ото заживемо!

— Задля справедливості зауважу, що такі методи діагностики справді існували — та й узагалі наші предки зналися на мистецтві лікування.

— Скажіть іще, вони мертвих оживляти вміли.

— Вміли, — погодився Штоц. — За певних умов і за наявності потужного цілителя. Інша річ, що наслідки виявлялися не завжди передбачуваними. І не завжди безпечними.

Марта не повірила власним вухам. Та звідки він взагалі може знати такі речі?! Ні, бреше, звісно, бреше: їм же, певно, наказали нахвалювати традиції предків, назад до витоків, будьмо ближче до свого коріння, віддамо належне нашим історії та культурі, щоби не розпорошитися у чужих, — відома справа, авжеж.

— Це ви про Королеву? — спитала раптом Аделаїда. — Здається, зціляти могла тільки вона.

— Я сподівався, ти прокоментуєш — і не тільки те, про що розповів Бенедикт.

Аделаїда підвелася — і всі смішки одразу урвалися. Причому з різних причин: хлопці дивилися на неї із цілком конкретною зацікавленістю, дівчата — переважно із заздрістю.

— Вибачте, будь ласка, якісь речі я погано пам’ятаю, — зізналася Аделаїда. — Я була надто маленькою і не застала селективізацію. Песиголовців у наші часи майже не було… ну, чи нам про них не розповідали. Цингани — так, траплялися, просто ніхто не сприймав їх як серйозну загрозу. Ворогів держави на той час усіх розчаклували, тож вони самі, добровільно їхали до артиків. Із задоволенням працювали на благо країни. Мій дідусь за маминою лінією там був, він надсилав нам на свята листівки, розповідав, наскільки цікаво жити й працювати. До речі, здається, в артиках для найскладніших, небезпечних робіт використовували якраз гомункулусів. Тільки чомусь вони мали вигляд — один в один як люди, хоча звичайні мають бути не більші від дітей…

Штоц кивнув:

— Із цим якраз зрозуміло. А що скажеш про Королеву?

— Зачекайте! — похопилася Марта. — Про Королеву я якраз готувала матеріал. Можна?

Вона коротко переповіла те, що знайшла у «Давньослові»: про звичай, який побутував у Чурянах, про те, що дівчата, претендуючи на звання Королеви Лісів і Полів, упродовж місяця проходили випробування, одне складніше за інше, — і зрештою на цілу добу отримували неймовірну владу. Якщо вірити «Давньослову», будь-яке їхнє бажання вважалося законом. Утім, переважно бажали чогось для себе: багатства, люблячого чоловіка, красивих та розумних діток.

1 ... 35 36 37 ... 77
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Дитя песиголовців», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Дитя песиголовців"