Читати книгу - "Дитя песиголовців"

Єдине, що їм сподобалося, — пісня на титрах, але дослухати її не дали: механік чи хто там увімкнув світло, народ рушив до виходу…

Вже на вулиці почалася якась дивна товкотнеча, вони поглянули туди, високий стенув плечима й закурив, бородань позіхнув, потер потилицю. Для них ті, що билися, були звичайнісінькими підлітками, не поділили щось, нормально, самі розберуться.

Але Марта — Марта, що спала, — впізнала Чепуруна. І щойно це сталося, вона якимсь чином спромоглася «відклеїтися» від двох чужинців у камуфляжі: от секунду тому ще прямувала за ними, наче прив’язана до одного з нараменників повітряна кулька, а зараз полетіла геть.

І лише тоді зрозуміла, що, власне, «зараз» ніяке не «зараз», а «три дні тому». Що ці двоє приїхали до міста ще в суботу зранку. І що те, про що не хотіли розповідати ані Ніка, ані Чепурун, відбувається просто в неї перед очима. І виглядає доволі невинно. Тобто для Ніки з Беном невинно: сперечалися, дедалі сильніше розмахуючи руками, двоє інших хлопців. Одного — худого, із короткою зачіскою та широкими плечима — намагалася зупинити дівчина, іншого — в чорно-білій шкуратянці з дивним значком — під’юджували приятелі.

Бійка почалася миттєво — худий кинув якусь репліку, і той, у косусі, мовчки вдарив лівою. Двоє інших хлопців блокували дівчину, не даючи втрутитися, і в цю мить Марта впізнала її. Впізнала й охнула, хоча — переживати не було за що, вона ж у курсі, чим все закінчилося.

Тепер Марта розуміла, як у цю справу встряг Чепурун. Дівчиною виявилася Тереза Когут з паралельного «В», давнє і безнадійне кохання Бенедикта Трюцшлера.

Він почув знайомий голос і рвонув до них крізь натовп, Ніці тільки й лишалося, що розгублено кліпати віями.

— Дайте їй спокій! — гаркнув Чепурун — і зараз йому позаздрив би навіть перший боєць у школі, Андреас Шнейдер все з того ж таки паралельного «В». Але якраз Андреасові заздрити не було коли: він молотив хлопця, з яким на «Битву за Конфетенбург» прийшла Тереза Когут.

Приятелі Шнейдера спершу дійсно облишили Терезу, вони й від Бена шарахнулися — вигляд він мав справді лютий. Тільки він був сам-один, а їх — трійко. Здоровило зі зламаним носом і відстовбурченими вухами підставив Чепуруну ногу, голений налисо товстун у шкуратянці жахнув кулаком проміж лопаток, а дрібний шакалистий пацанчик вдарив уже з носака.

Натовп якось сам собою розпорошився. Не дивно, подумала Марта, це ж не за бранцями у клітці спостерігати, тут морально-етична невизначеність плюс небезпека банально отримати по морді.

Тереза стояла, притиснувши руки до губ і чи то стогнала, чи вила — протяжно, на одній ноті. Єдиною людиною, яка не побоялася втрутитися, виявилася Ніка. Замість того, щоб істерити чи панікувати, вона мовчки витягла із сумочки балончик, підійшла впритул і пшикнула просто в обличчя клаповухому здорованеві. Той заволав і зібгався, закривши долонями обпечені очі.

І це було все, що встигла зробити Ніка. Голений товстун одразу ж полишив Бена у спокої й перехопив її руку, вивернув так, що балончик сам випав.

Ще один боєць притримав Ніку за плече. Звідки він узявся, Марта не зрозуміла, — і що збирається зробити, теж.

Цей виглядав невибагливо: середнього зросту, в джинсах і ношеній курточці, волосся довгувате, але не настільки, щоб збирати у «хвіст». Рухався він спокійно та м’яко, чомусь Марта пригадала ролик із Мережі, там у вповільненій зйомці показали, як тигр наздоганяє півня: жодних емоцій, жодного зайвого кроку…

Спершу він перехопив руку голеного товстуна, потім вдарив того ліктем. Ніку відштовхнув кудись собі за спину, дав шакалистому по карку так, що той полетів мордою в асфальт. На развороті підсік товстуна, який жадав реваншу, обійшов здорованя, що ковтав шмарклі й рюмсав, — і опинився навпроти Андреаса Шнейдера. Шнейдер якраз збив з ніг свого супротивника і, вишкірившись у посмішці, копав його з розмаху, від душі.

«Ти, сука, теж за цих, сука, покручів?» — процідив доблесний Андреас. Марта нарешті розгледіла значок в нього на грудях — і чомусь не здивувалася, виявивши той-таки стилізований знак намордника.

«Так, — посміхнувся незнайомець. — Хочеш це обговорити? Зі мною чи з єгерями?»

Тільки тепер стало ясно, що десь лунають сирени — і щохвилини ближче й ближче. Комусь вистачило сміливості хоча б зателефонувати у нуль-два.

«Ну, сука, ми з тобою ще це обговоримо, будь спок». Андреас сплюнув крізь зуби на побитого хлопця Терези, кивнув своїм — і вся шворка рвонула у найближчий провулок.

Незнайомець вклонився, подав руку побитому, він щось іще казав, але гавкіт сирен заглушив голоси, а потім раптом змінився, став не те щоб мелодійним — просто знайомим, це була флейта, батькова флейта, і Марта, збагнувши це, одразу прокинулася.

Спати не хотілося, тож вона поснідала і вирішила зателефонувати Чепуруну.

— Нічого не кажи, — пробурчав той. Судячи з голосу, теж уже не спав. — Взагалі ні слова про сни, добре?

Зустрілися вони за півгодини, на тій-таки лавочці, де їх вчора знайшов Будара.

— Це що, типу останній писк моди? — кивнув Чепурун на її сумку.

Марта демонстративно поправила на ремінці кілька шкіряних кілець, які вчора зшила з повідця.

— Не подобається? Дещо не в колір, зате концептуально, погодься.

Він покрутив пальцем біля скроні:

— Нариваєшся? Між іншим, вчора в групі писали — у пості з обмеженим доступом — про те, що ти стучиш єгерям. Мені Артурчик скинув, він з якоїсь радості до тебе нерівно дихає.

— І хто писав? Зачекай, сама вгадаю: Гюнтер і його дружки.

— Бачили в машині у Будари й зробили висновки, логічно, еге ж.

— Гадаєш, і повідець вони принесли?

Чепурун зітхнув, скривився.

— Та начхати. «Повідець»!.. Хай хоч обвішають тебе повідцями, тільки б — не так, як із Йоханом. — Він помітив її здивований погляд і пояснив: — Ну, з колишнім Ніки. Ти не впізнала, чи що? Це на нього в суботу наїхав Шнейдер.

— Мені було погано видно, — пробурчала Марта. І не стрималася: — Дурня якась: сидимо й обговорюємо сни! І Шнейдер — він же ж ніколи відморозком не був. Тупоголовий, авжеж, та це ж іще не привід.

— А Гюнтер? — стенув плечима Бен. Він зістрибнув з лавочки і подав руку Марті. Та для різноманітності вирішила не відмовлятися: вряди-годи проявив галантність, дундучище.

— Гюнтер, — провадив далі Чепурун, — теж ніколи таким не був. І решта… Причому — навіть на кістки ж не спишеш.

Вони рушили до воріт, хвилин п’ять — і пролунає дзвоник.

— На кістки — ні, — тихо сказала Марта. — Та знаєш, я в суботу потрапила на площу — ну, коли там…

— Я зрозумів! — перебив Чепурун. — І?

— Там були люди. І вони не знаю яким чином керували тим, що відбувалося. В сенсі —