Читати книгу - "Дитя песиголовців"

class="p">— У мої часи, — сказала Аделаїда, — вірили, начебто Королеви могли зцілювати, просто поклавши руки. І навіть повертати мертвих до життя. Але ж Королев перестали обирати років сто тому, бо потім, після всього, їх відправляли до столиці. Одні ставали фрейлінами, інші — отримували роботу в уряді як особисті драконові радниці. Тільки назад ані ті, ані інші ніколи не поверталися. Ну і… ходили різні чутки… розумієте?

Штоц зробив помітку в своєму зошиті.

— Ну, за нинішніх часів, — сказав, — стати драконовими радницями їм точно не світило би, з причин цілком очевидних. Чудово, Марто, дякую, сідай. Наступний?

— А було б круто, — прошепотіла їй Ніка. — Уявляєш: тебе обирають Королевою, і ти така — хочу, щоб усі хвороби на планеті були нешкідливими, наче застуда!

— Це навряд чи, — відповіла Марта. — Гадаю, ефект там приблизно такий самий, як у драконових кісток. — Вона перегорнула підручник і процитувала: — «Зміна реальності через нетривале реверсійне поновлення стану квантової невизначеності…» Тільки, — додала, — цю зміну викликала сама Королева, своїм енергополем, еге ж. Їх тому, певно, місяць і муштрували: накручували, доводили до кондиції… Сама поміркуй: навіть дракони примудрялися підкорити своїй волі в кращому разі кілька країн, жоден не керував цілим материком. А Королева — це масштаб якихось Чурян, не більше.

Ніка подивилася на неї із жалем:

— Нудна ти. Жодної уяви. І романтики нуль цілих, нуль десятих.

Марта хмикнула:

— Так це ж не через мене прекрасні незнайомці дають по рогах Шнейдеру і його дружкам.

— Ой усе! Баумгертнер заздрить! А між іншим, він це щиро, без задньої думки. Побачив — і захистив, не зважував, знаєш, не розраховував. Справжній лицар. Він узагалі такий… такий!..

— Та хто «він»?

— Ну Яромир же ж! Він потім і додому нас провів, а Йохану одразу надав першу допомогу.

— Як вдало і як вчасно.

— От тільки не треба цього сарказму. І взагалі, що за необґрунтована параноя?! Ти із ним навіть не знайома, як можеш робити вис-новки?

— А ти — знайома? І багато про нього знаєш?

— Я знаю, — заявила Ніка, — стільки, скільки треба. Він мені, між іншим, про себе все розповів: і як довелося переїхати сюди через бабусю, і про пошуки роботи, і про нашу пречудову систему реєстрації… Та він не жаліється, просто якщо запитую — відповідає.

— То ким працює твій чарівний Яромир? Викидайлом?

— Кур’єром, розвозить піццу — пам’ятаєш, на Тернових Валах маленький ресторанчик? — от у ньому. Плюс учиться на вечірньому, хоча, каже, останнім часом із цим складно, погано встигає. Та нічого, — рішуче додала вона, — ми надолужимо!..

Марта вже хотіла підпустити шпильку з приводу цього «ми» і того, як саме вони «надолужуватимуть», а потім згадала про власну неділю — і розсудливо стулила пельку.

Весь цей час, якщо чесно, вона чекала на якусь каверзу. Не від Ніки, звісно, — від решти. Враховуючи те, про що розповів зранку Чепурун. Але сумку вішала так, щоб накраяні з повідця кільця було видно.

Може, ця її затятість і відлякала. Так чи інакше, нових дотепних ходів від невідь-кого не спостерігалося, і Марта вирішила, що тему закрито. Мало що, сталося в людей осіннє загострення, на тлі всіх цих подій на площі не дивно анітрохи.

На перерві їй вдалося втекти від Ніки з її відвертостями й набрати Віктора.

— Слухай, — сказала одразу, — я на хвилинку. Можеш говорити?

Він явно був не в школі, судячи з дзижчання, що лунало на задньому фоні, — десь за містом, — на пасіці, чи що?

— Так, — відповів, — можу, тільки недовго, вибач. Вирішив дещо перевірити, але це я потім розповім. Як у тебе справи?

— Хотіла порадитися. Мої тут вирішують щодо того, щоби переїхати. Ненадовго, на кілька тижнів, максимум — місяців. Ну і, може, потім там же мені й вступні скласти…

Він відповів майже одразу, але все-таки була — Марта почула її — коротка пауза. Запинка.

— Я гадав, ти збираєшся вступати у столиці…

— Це ще не остаточно. В сенсі — про переїзд. Просто мачусі пропонують цікавий варіант щодо роботи.

— Слухай, — сказав він обережно, — я розумію, це не від тебе залежить. Може, так справді буде краще. Ти просто тримай мене в курсі, гаразд? Я не хотів би… не хотів би спускати тебе з очей, розумієш? Ну, зрештою, де ще я знайду таку помічницю.

Яку «таку», хотіла спитати Марта. От Ніка на її місці напевно би спитала.

— Дуже цинічно з твого боку, знаєш.

— Що робити. Я, зрештою, не втрачаю надії заявитися із отриманими результатами до столиці й улаштувати там невеличкий сполох. А ти, Марто, заслуговуєш на те, щоби отримати свою частину слави. Ну… тобто, я не зовсім це хотів сказати, просто… слухай, давай ти там не гарячкуй, я з дня на день повернуся і поговоримо вживу, гаразд? Обіцяєш?

— Обіцяю не гарячкувати, йєп. Повертайся швидше.

Решта уроків минула без особливих пригод. Якщо не враховувати те, що кабінку в туалеті заклинило; ну, Марта без проблем вибила її плечем. Під дверима лежав розірваний ремінець, дуже схожий на повідець, та мало які бувають збіги.

Ще в сумці після великої перерви Марта знайшла кілька сухих грудочок, які пахли курятиною. Миттєво спохмурнілий Стеф сказав, що це собачий корм.

Ну, на наступному уроці Марта, виходячи до дошки, випадково впустила пару грудочок, розв’язала задачу і, повертаючись на місце, демонстративно, зі смачним хрумкотом розтоптала спершу одну, а потім і другу. Клас ніяк не відреагував: Гюнтер узагалі не помітив, оскільки щось малював у конспекті, старший Кірик перекидався записочками з Урсулою, Дана щось потай писала в телефоні…

Марта вирішила, що Ніка має рацію: не можна аж так параноїти. І взагалі, нема у неї часу забивати собі баки проблемами тарганів у чужих головах. У Марти сьогодні насичений графік.

Одразу після занять вона рвонула до Інкубатора. Сьогодні був «звірячий день»: по вівторках вона допомагала не Штоцу, а пану Буликлею і його юним натуралістам. Прибирання у клітках та акваріумах, годування всієї цієї щебетливої, пискотливої, рохкітливої банди — словом, нічого видатного. І напрягів явно менше, ніж із журиками: неприємні запахи діставали Марту не настільки, як неприємні бесіди.

Потім вона знову застрибнула до маршрутки і вирушила на Піддубну. Навіть не робила вигляд, наче сумнівається: все вирішила ще з вечора, інакше навіщо би брала з собою папку з документами. Звісно, справа була не в розмові з Елізою, зовсім ні. Просто… Ну, якось-от поміркувала, прикинула. Знову ж, розмова із Віктором… ну, дещо підштовхнула її у потрібному напрямі. Переїдуть вони чи ні, а якщо буде реальний шанс вступити у столиці, Еліза перша висловиться за.

Маршрутка висадила її біля прохідної, поряд із якою в суботу вночі стояла черга із собаками. Зараз там нікого не виявилося, Марта кілька разів натисла на засохлу, подряпану кнопку, та навіть дзвінка не почула. Глухо, наче в танку. При