Читати книгу - "Мовчазний граф, Ірина Скрипник"

— Вставай на четвереньки і гавкай! — звелів хлопчик.  

Чоловік завмер. Повільно випростався. Перевів погляд із мотузки на Радимира. Його обличчя стало немов кам’яним. І лише після паузи, що здалася вічністю, він справді опустився на коліна.  

— Гав, — пролунав його голос.  

Глухий. Несправжній. Ніби нелюдський.  

Радимир здригнувся. Його губи на мить залишилися розтуленими, але він не зміг нічого сказати. Щось у тому звуці було… неправильним.  

Він різко повернувся до прибиральниці, що саме виносила кошик із зрізаними квітами.  

— Гавкай! — зірвався його голос, тепер вже майже хрипкий.  

Жінка затримала подих. Зробила півкроку назад. Її пальці міцніше стиснули кошик. Очі, здається, зволожилися, та вона не посміла навіть заплакати. Її губи здригнулися, і крізь зціплені зуби прорвалося тихе:  

— Гав…  

Радимир раптом відчув, як у нього запаморочилося в голові. Всі вони слухалися. Всі вони підкорялися. Але…  

Чому це здавалося неправильним? Чому це було… страшно? У горлі пересохло, пальці неприємно засвербіли. Його груди піднялися у важкому вдиху. 

Він сам не розумів, чому йому раптом стало не по собі. Але в цей момент Володимир різко схопив його на руки.  

— Досить, ваша світлосте! Схаменіться!  

Радимир навіть не встиг пручатися — все сталося надто швидко. Груди чоловіка були теплими. Міцними. Справжніми. І ця несподівана, майже батьківська твердість тільки підкреслила, наскільки жахливим було все, що він щойно зробив.

Радимир миттєво ж смикнувся, вирвавшись із рук наставника. Він глянув на прибиральницю — її плечі здригалися, губи ще ворушилися, ніби вона не могла спинитися, а на її щоках бриніли сльози.  

Він рвонув уперед, побіг маєтком, не розбираючи дороги. Коридори з високими вікнами зливалися в один безкінечний потік світла й тіней. Йому треба було втекти. Геть. Кудись, де не було нікого, хто ладен підкоритися йому. Аби тільки не бачити цих сліпих, безвольних поглядів! Цих дурних людей, які зроблять все, що він накаже! 

— Досить, ваша світлосте! — голос Володимира зненацька пролунав за спиною. — Вам потрібно заспокоїтися!  

Хлопчик забіг у першу-ліпшу кімнату й різко зачинив двері за собою. Серце калатало в грудях, у голові паморочилося. Але двері відчинилися знову, і Володимир ступив усередину.  

Радимир хотів закричати, прогнати його геть, але в той самий момент сильні руки схопили його, міцно, але не грубо.  

— Припиніть знущатися над слугами! — голос Володимира був спокійний, але в ньому бриніло щось важке. — Інакше кожне ваше слово стане прокляттям! Що ви не скажете — усе матиме силу, і тоді ви знищите самого себе! Чи ви вже забули, як випадково влаштували пожежу?  

Радимир застиг. В його уяві виник вогонь, що танцював на завісах, ковтав меблі, піднімався все вище й вище, поки з розбитих вікон не почав вириватися чорний дим…  

Він винувато опустив очі.  

— Я не хотів тоді, щоб все вийшло саме так…  

У відповідь Володимир зітхнув і… знову обійняв його.  

— Я знаю, — тихо сказав чоловік. — Ви ні в чому не винні, пане Радимире. Не ваша провина, що ви народилися саме в цій родині, але вам доведеться жити із цим.  

Здавалося, вперше за весь час їхнього знайомства Радимир подивився йому тоді в очі — і застиг. В них не було осуду. Лише розуміння. Наче Володимир вже знав все наперед.

— Як? — запитав пошепки хлопчина. — Як мені жити із цим?  

— Для початку доведеться навчитися говорити лише у крайніх випадках. Також вам необхідно буде навчитися використовувати свій інтелект. Тільки за допомогою логіки можна по-справжньому перемогти.  

Ці слова надовго засіли в голові дитини. Тільки за допомогою логіки… 

Радимир моргнув, повертаючись у теперішній момент і подивився на Зоряну. Її постать була майже нерухомою, лише ланцюги ледве чутно бряжчали щоразу, коли вона повертала голову. Бліда шкіра різко контрастувала з розпатланим чорним волоссям, що спадало на обличчя, закриваючи вираз її очей. Але навіть у тьмяному світлі Радимир бачив – її погляд горів. Він знав цей вогонь.  

Це була не покірність. Не страх. Відьма чекала свого часу.  

— Ти вже розмовляла з панною Милославою?  

— Так, ваша світлосте. Вона просила врятувати вашу душу. Я відмовила.  

— Відмовила? Чому?  

— Бо я не зможу перемогти того, хто сидить на ваших плечах і тримає ваше горло.  

Очі Радимира знову почорніли. Тінь, що огортала його постать, здавалася густішою, важчою. Його силует став виразнішим, ніби він виріс… або ж щось більше проступило крізь людську подобу.  

— Ти права, — відповів він нелюдським голосом. — Ти не зможеш перемогти мене. Ця людина завжди належатиме лише мені.  

Зоряна підняла очі. Вона не знала, що гірше: її власні думки чи те, що вона бачила перед собою. Тінь, що розтікалася за спиною Радимира, здавалася живою, немов чорне полум’я. Вона пульсувала, розчиняючись у напівтемряві кімнати, але коли погляд фокусувався, можна було розгледіти роги, що темною короною здіймалися над головою графа.  

— Отже, я була права? — її голос був твердий, але всередині все стискалося. Щось тремтіло в самій її сутності. — Я бачила тебе, володарю пекла?  

— Так, — він сів на коліна навпроти неї, і тінь розлилася довкола, немов густа олія, затоплюючи простір. — І все, що ти бачиш тут, належить лише мені. Тому або присягнися мені у вірності й зрадь князя, або загинеш на місці, прямо зараз.  

Він говорив спокійно, але цей спокій був страшніший за будь-який крик. 

— Спершу скажи мені: чому? — спробувала спокійно запитати відьма.

— Чому? — його губи скривилися в тіні усмішки. — Вони самі покликали мене в цей світ і самі попросили допомогти їм стати чи не найвпливовішими людьми всіх часів.  

Зоряна опустила очі. Вона мовчала. Повітря стало важким, задушливим.  

— Та попри всі жертви, які вони мені дарують, я можу повністю оволодіти цим тілом лише під час повні, — він простягнув руку, холодними пальцями торкнувшись її щоки. — Це не така вже й висока ціна, чи не так? Решту часу люди можуть робити все, що вважають за потрібне.