Читати книгу - "Мовчазний граф, Ірина Скрипник"

Каміння було холодним і мокрим, а тонкі цівки вологи, що сочилися зі стін, скидалися на повільний рух живих істот, які невтомно проникали крізь тріщини, залишаючи за собою тьмяні сліди.  

Глухе, монотонне капання розбивало тишу. Темрява була настільки щільною, що здавалося, ніби вона має вагу. Вона притискала плечі, просякала шкіру, змушувала дихати обережніше, боячись порушити крихку рівновагу між світлом і пітьмою.  

Зоряна не відповідала. Вона просто дивилася. Уважно. Холодно. Майже з насмішкою. Її очі блищали у сутінках, вловлюючи навіть найменші проблиски світла, відсвічуючи примарним сяйвом — так, як світяться очі хижаків у ночі, коли вони лежать у засідці, чекаючи на здобич. Вона чомусь вважала, що має перевагу.

Тому, що прибула за порученням самого князя? Чи тому, що в голові в неї вже був план, як втекти? Вона б вже давно залишила горезвісний маєток, якби її не впіймали. Це ж треба було так попастися…

Зоряна повільно, ледве чутно зітхнула. Її плечі ледь помітно здригнулися, немовби їй стало лінь відповідати або це все здавалося грою, що не заслуговує на серйозність. І лише через деякий час вона нарешті заговорила — тихо, майже лагідно:  

— Його високість, князь Святополк, сумнівається у вашій вірності, ваша світлосте.  

Раптовий звук її голосу розірвав напружене мовчання, і Радимир миттєво відсмикнув руки. Холод пробігся його пальцями.  

Цей холод був не лише фізичним — у ньому було щось більше. Немовби саме повітря довкола стало важчим, просоченим чимось чужим, чимось, що змушувало його нутро стиснутися.  

— Він наказав мені навмисно створити вам певні проблеми, щоб побачити, як ви впораєтеся, і на основі цього вже прийняти рішення — заслуговуєте ви права жити далі чи ні?  

Темрява довкола почало ставати густішою. Каміння, яке раніше просто холодило шкіру, тепер немовби дихало — живе, вологе, сповнене присмаку старості, таємниць і смертей, які тут колись настали.  

Радимир повільно вдихнув. Повітря було здавалося важким. Кам’яний присмак висів у ньому, в’язкий, майже задушливий.  

— Отже, така його справжня подяка за все, що я зробив, — прошепотів він.  

Його голос не був схожий на самовпевнений тон, яким він зазвичай говорив. У ньому було щось… розбите. 

Він зробив кілька кроків назад, склавши руки на грудях, ніби намагаючись втримати всередині всі невисловлені, болючі слова. Морок наче змикався навколо нього, стискаючи простір. 

Щось ворушилося в темряві за плечима чоловіка, хоч він чудово знав — це лише гра світла, яке потрапляло через відкритий люк. Чи, може, не лише?  

— Що саме ти мала зробити, відьмо? — його голос набув жорсткості, та в ньому все ще вчувалася тінь невпевненості.  

— Перш за все, я мала втертися у довіру до вашої нареченої і змусити її шпигувати за вами, ваша світлосте, — відповіла полонена.  

На мить Радимир невдоволено скривився. Його очі почорніли. Глибоко всередині він знову відчув той самий внутрішній рух, якого боявся все своє життя.  

Те, що було заховане у ньому з самого дитинства, пробудилося. Мимоволі в голові спливли спогади.  

Володимир. Дні, проведені поруч із ним. Той самий страх. Ті самі тіні, які тоді ще здавалися чимось вигаданим, та зараз… Вони поверталися...

… Сад батьківського маєтку простягався довгими рядами кущів жасмину, троянд і бузку, крізь які виднілися стрункі стовбури грабів, що утворювали тінисті алеї. Під сонцем виблискували ставочки з лататтям, а з глибини саду долинало дзюрчання мармурових фонтанів. Кам’яні доріжки були всіяні жовтим піском, що приємно рипів під ногами.  

Маленький Радимир швидко йшов уперед, сповнений обурення. Його червоні туфлі залишали сліди на вологій після дощу землі. Дорогою він зустрічав служників — покоївок, що несли кошики з яблуками, садівників із ножицями для підрізання гілок. Вони кланялися йому, але він не звертав уваги. Його погляд був спрямований на одну-єдину людину.  

— Чому? — закричав він, впавши на коліна перед Володимиром, який стояв під розлогим дубом. — Чому я просто не можу покладатися на свою силу?  

— Тому що це не справжня сила, — тихо відповів Володимир, сідаючи поряд, — це прокляття. І рано чи пізно ви зустрінете людину, яка не буде підкорятися йому.  

В ту ж мить Радимир різко піднявся. Така відповідь його не влаштовувала, і його голос розлючено розітнув затишний сад:

— Таких людей не існує! Всі роблять те, що я кажу! Мені варто лише наказати!  

— Тоді накажіть мені зробити щось принизливе, ваша світлосте, — голос Володимира був рівний, майже спокійний. Він навіть посміхнувся.

Хлопчина гордовито розправив плечі. Його обличчя спалахнуло від виклику. Щоки радісно налились румʼянцем:   

— Гаразд! Я хочу, щоб ти почав гавкати, немов пес!  

Проте Володимир залишався на місці, спокійно вдивляючись у маленького пана. Жоден м’яз не здригнувся на його обличчі, жодна тінь покори не промайнула в його очах.  

— Чому ти не гавкаєш?! — не міг ніяк зрозуміти син графа.

Володимир знову злегка всміхнувся, знизав плечима і простягнув, майже муркочучи:  

— Мяяя—уууу…  

Служники, які працювали неподалік, завмерли, не насмілюючись навіть подивитися в їхній бік. Навіть повітря навколо наче застигло. Не було чутно жодного звуку. Ані шурхоту одягу, ані навіть приглушеного дихання. Мовби сам маєток завмер, бо боявся роздратувати панича.  

— Ні! — істерично заволала панська дитина.  

Його голос різко прорізав тишу, віддаючись високими, дзвінкими нотами.  

— Я наказав тобі гавкати! Негайно ж починай гавкати!  

Його руки стислися в кулаки, губи пересмикнулися від роздратування. Але Володимир усе одно залишався незворушним. Його спокій був просто нестерпним. Радимир відчував, як у ньому закипала лють. Йому потрібен був слухняний пес, а не…  

Очі хлопчика нервово забігали по подвір’ю, шукаючи того, на кому можна було б зігнати злість. Він різко обернувся і побачив садівника, що розправляв біля трояндових кущів мотузки для винограду.