Читати книгу - "Мовчазний граф, Ірина Скрипник"

Його голос був рівний, медовий. Раптом він нахилився ближче, і її шкіру обпекло його дихання.  

— Однак, якщо ця людина вирішить мене зрадити раніше, ніж буде наступна повня, тоді інша моя лялька позбавить його життя… а я повернусь у тілі його дитя.  

Це було не просто погрожування. Це була незаперечна істина.  

— Це доволі чесна угода, — усмішка диявола розширилась, повністю оголюючи білі зуби.  

Зоряна бачила цю усмішку й розуміла: йому не потрібно кричати чи вдаватися до жорстокості, аби змусити її боятися. Його голос не був загрозливим, він не намагався здаватися грізним. У цьому й була різниця між ними.  

Вона могла кричати, могла благати, могла боротися — і всі ці емоції були живими, хаотичними, ламкими. А він… Він був іншим. Його холодний голос, майже ніжний дотик, спокій, що межував із байдужістю… Це й лякало найбільше.  

Від його близькості Зоряна відчула, як холодний піт стікає між лопатками. В її голові билася одна думка: тіло зрадницьки вже тремтіло. Та вона не хотіла цього показувати.  

Проте він міг відчути це. Він міг бачити її страх, навіть якщо вона цього не визнавала.  

— Дай мені поговорити з цим чоловіком, володарю потойбіччя.  

— Ні, — очі диявола спалахнули яскравим жовтим.  

Не людським жовтим. Не тим, що можна побачити у світлі свічок. Це був колір, що горів ізсередини, що не відображав світло, а поглинав його.  

— Під час повні це тіло належить мені. Говори зі мною! — Його голос став різкішим, і простір довкола ніби ще більше звузився. — Чи згодна ти стати ще однією моєю лялькою?  

Зоряна перевела погляд у бік, ніби сподіваючись знайти там вихід. Але виходу не було.  

Її руки стиснулися в кулаки, нігті вп’ялися в долоні, але болю також не було. Лише страх. Глибокий, ниючий страх, що проник у її кістки. Вона мовчала. А потім — видихнула:  

— Згодна. — Її голос був майже рівним. — Наказуйте, королю мертвих.  

В ту ж мить кайдани зникли. Але полегшення не настало. Бо він усе ще був поруч. Його усмішка стала ширшою, майже лагідною. Так міг би усміхатися чоловік, який спокійно вдягає рукавички перед тим, як задушити когось голими руками.  

Граф підвівся. Поклав руку їй на голову. Це не було просто дотиком. Його пальці, холодні, неначе висушені кістки, здавалося, торкалися чогось більшого. Чогось всередині неї.  

Зоряна здригнулася. Її серце забилося сильніше. Щось змінилося. Щось не так.  

Вона відчула, як по всьому тілу пробігло щось невидиме, наче тінь, що проникла в її вени. І тієї ж миті її волосся посивіло.  

Відьма різко вдихнула, її руки стиснулися ще сильніше. Вперше за увесь цей час у її очах з’явився справжній страх.  

— Тепер ти не зможеш залишити мої володіння без мого дозволу, — голос диявола усе ще був м’яким, та слова різали свідомість, залишаючи на ній глибокі сліди. — Ти навіть розповісти нікому не зможеш, що тут сталося.  

Його рука ковзнула вниз, торкнулася її підборіддя. Вона не могла навіть відсахнутися. Тільки заплющила очі й судомно захитала головою. Диявол в образі графа нахилився до її губ.  

Подумки жінка благала його не цілувати її. Боялась, що після цього в неї точно не буде жодного шансу врятуватися. І він завмер за сантиметр до її губ.   

— Слідуй за мною і, можливо, я дарую тобі вічне життя… якщо будеш віддано служити мені.  

Її губи затремтіли у відповідь:  

— Так, володарю, — вона таки програла цей бій.