Читати книгу - "Воно"

й встромиться в самісіньку батькову шию. «Не хвилюйся, татку, я не збираюся цього робити», — подумав він своїми сплячими мізками за хвильку до того, як його палець сягнув до кнопки й вигулькнуло лезо. Очі батька розчахнулися й витріщилися на стелю; його рот відкрився, і звідти почулося булькання крові. «Татусю, це не я! — закричав Томів мозок. — Це хтось інший…»

Він боровся зі сном, намагаючись прокинутися, та марно. У нього лише вийшло перескочити в інший сон. З дощу та під ринву. У цьому сновидінні він хлюпав, бредучи довгим і темним тунелем. Пекло розліноване подряпинами обличчя, боліли яйця. З ним був іще хтось, та він бачив тільки невиразні силуети. Все одно це не мало значення. Важливим було те, що десь попереду бігли якісь дітлахи. І вони мали заплатити. Їх треба було

(відлупцювати)

покарати.

Що б то не було за чистилище, смерділо там кепсько. Зверху лунко скрапувала вода. Його черевики й штани були геть мокрі. Малі гівнюки блукали десь там, у каналізаційному лабіринті, і, здається, вони гадали, що

(Генрі)

Том та його друзі загубилися, та вони ще подивляться, хто сміятиметься останнім,

(з тебе, ха-ха!)

бо в нього був ще один друг, авжеж, особливий друг, і цей приятель позначив їм дорогу цими… цими…

(Кулько-Місяцями! Муні-Балуні!)

штукенціями — великими, круглими й підсвіченими зсередини; вони сяяли таємничим світлом, як старомодні вуличні ліхтарі. На кожному перехресті висіли та гойдалися такі кулі, і на всіх були намальовані стрілочки, що вказували, куди повернути йому та

(Ригайлу з Віктором)

його невидимим друзям. І дороговкази мали рацію, о, так: він чув їх, до нього долинав плюскіт їхніх ніг та жебоніння голосів. Вони зменшували дистанцію, підбиралися ближче. А коли вони їх наздоженуть… Том глипнув униз і побачив, що й досі тримав викидний ніж.

Він на хвильку перелякався: це було схоже на ті божевільні астральні проекції, про які він читав у щотижневих таблоїдах, коли твій дух полишає тіло та вселяється в когось іншого. Форма його тіла здавалося інакшою, наче він був не Томом, а

(Генрі)

кимсь іншим, кимсь молодшим. Він запанікував і спробував виборсатися зі сну, а тоді до нього заговорив голос, приємний та втішний. Голос зашепотів йому до вуха: «Байдуже, коли це все відбувається; байдуже, хто ти. Важливо те, мій любий друже, що Беверлі тут, з ними, і знаєш, що? Вона бавилася дечим набагато гіршим за якусь там кляту цигарку. Знаєш чим? Приладом свого старого друзями, Біллі Денбро! Трахалася з ним! Так-такуськи! А той заїкуватий виродок був тільки радий! Одразу в неї пірнув! Вони…»

«Брехня! — спробував крикнути він. — Вона не посміє!»

Та він знав, що голос не бреше. Вона ляснула ременем по його

(копнула мене по)

яйцях і втекла, а тепер ще й зрадила,

(маленька)

повія, довбана шльондра справді зрадила його, і — о дорогі друзі, о любі сусіди! — він відлупцює її так, як ніколи не лупцював — спершу її, а тоді Денбро, її друга-романіста. А якщо хтось втрутиться, будьте певні — йому теж перепаде.

Він пришвидшив ходу, незважаючи на те, що почав важко сопіти. У темряві гойдалася ще одна сяюча куля — ще один Мунь-Балунь. Попереду чулися людські голоси, і його зовсім не тривожив той факт, що то лунали голоси дітей. Усе було так, як йому сказали: не важливо, де, коли або хто. Там була Беверлі — о дорогі друзі, о любі сусіди…

— Давайте, чуваки, ворушіть дупами, — буркнув він, і йому було байдуже, що почувся не його, а хлопчачий голос.

І тоді, коли вони вже майже підійшли до Кулько-Місяця, він озирнувся та вперше побачив своїх супутників. Обидва — мерці. Одному бракувало голови. Обличчя другого було розпанахане так, наче по ньому різонули велетенським пазуром.

— Генрі, ми йдемо так швидко, як тільки можемо, — сказав хлопець із розрізаним лицем; губи в нього рухалися окремо, ґротесково й несинхронно, і тоді Том заволав.

Його крик розбив сон на скалки, і він став самим собою, але його тіло зависло на краю колосальної безодні.

Він спробував утримати рівновагу, не втримався і впав на долівку. На підлозі був килим, та він усе одно вдарився коліном, і воно вибухнуло болем — Томові довелося притиснути руку до рота, аби заглушити ще один зойк.

«Де я? Де я, блядь?»

Він усвідомив, що бачить слабке, але чисте біле світло, і на одну страшну мить йому здалося, що він повернувся до сну, що то було світло з однієї з тих дивних повітряних кульок. А потім він згадав, що залишив прочиненими двері до вбиральні й не вимкнув лампу денного світла. Він ніколи не вимикав світла, коли спав у незнайомому місці — так було менше шансів урізатися в щось, якщо вночі захочеться до вбиральні.

Ця деталь заклацнула дійсність на місце. То був лише сон, лише дурнуватий сон. Він перебував у готелі «Голідей Інн». У Деррі, штат Мейн. Він доїхав сюди, переслідуючи свою дружину, а тоді, посеред страшнючого жахіття, впав із ліжка. Ото й усе, ні додати, ні відняти.

«То був не просто страшний сон».