Читати книгу - "Навчи мене, Дарина Соль, Богдана Малкіна"

Отже, всі ті його вечірні зустрічі, це… Навіть уявляти не хочеться, чим він міг займатися зі своїми клієнтками…

 Серце розколюється на тисячі гострих уламків, які з таким болем пронизують тіло, що я навіть не можу дихати. Сльози моментально виступають на очах, а потім починають котитися щоками. Я не можу навіть поворухнутися, нічого не чую та нікого не бачу. Здається, Сніжана щось говорить, але для мене більше нічого не існує. Тільки я та мій біль.

– Амеліє… Амеліє… – відчуваю, що чиїсь руки обіймають мене та горнуть до тіла. Впізнаю його запах, від якого мене одночасно п'янить та мало не вивертає.

– Це правда? – ледве спромігшись вимовити ці два слова, готуюся відштовхути Марка та втекти. Але він мовчить, ніби навмисне намагається затримати мене у своїх руках, щоб запам'ятати наші останні доторки. 

Кладе підборіддя на моє плече, а чолом прихиляється до скроні.

– Правда, – відповідає надламаним голосом.

Мій світ остаточно розбивається. Ненависть змішується з коханням, затишок його обіймів – з болем. Я не можу бути поруч з ним, не можу…

– Відійди, – наказую крізь сльози, та він лиш міцніше притискає до себе. – Відійди від мене, Марку. Я навіть не хочу знати тебе після цього. Краще б ми ніколи не знали одне одного.

Мій голос холодний, мов сталь. І він розуміє, що назад вже нічого не повернути. Відпускає. І я йду, не підводячи ні на кого погляду, хоча й відчуваю, що кожен у цьому залі витріщається прямо на мене.