Читати книгу - "Навчи мене, Дарина Соль, Богдана Малкіна"

Амелія

– Амелічко! Ти таки прийшла! – Сніжана лізе обійматися, але не може відвести погляду від Марка. Хочеться її задушити, поки тривають короткі обійми. 

"Він мій, стерво! – кричу поглядом, коли вона все ж переводить на мене свої маленькі очі. – Шуруй до свого Сашунчика!"

– Знайомся, Сніжано, це мій хлопець, Марк, – переплітаю наші пальці, а серце аж колотиться від гніву, який заповнює всю мене.

– Дуже рада знайомству! – вони тиснуть одне одному руки та усміхаються. Очі Сніжани аж блищать від захвату і я розумію, що в неї навряд чи настільки щасливе сімейне життя, яким вона хоче його показати. Хіба ж на інших чоловіків так дивляться, коли мають свого? 

– Навзаєм, – Марк натягнуто усміхається та просто обходить Сніжану, тягнучи мене за собою.

– Тобі потрібно розслабитися. Келих вина не завадить. 

Розумію, що давно нічого не їла через знервованість, але все одно беру в руки келих та роблю кілька ковтків. Тепло розливається тілом майже миттєво і мені справді стає легше. 

Нарешті вдається роззирнутися навколо. Фуршет розкішний. На столах багато їжі, скрізь сновигають офіціанти, пропонуючи напої, закуски. Людей багато, майже всі прийшли зі своїми половинками. Якби не Марк, я б втекла звідси в перші ж хвилини, якщо взагалі прийшла б.

– Дякую тобі, – промовляю тихо, тулячись до його тіла. З ним добре, затишно і безпечно. Я знаю, що Марк не дозволить їм образити мене. 

Ми куштуємо різні страви, п'ємо вино та розмовляємо. Не цікавить ніхто, крім мого Марка.

Проте згодом до нас підходить чоловік і я, несміливо глянувши йому в очі, швидко відводжу погляд. Це Мишко Третяк, з яким я кілька років сиділа за партою. Він змінився, змужнів, але хитрий погляд нікуди не подівся. Мені не хочеться з ним розмовляти, проте Марк вітається першим, і Мишко втягує мого хлопця в розмову. Спершу про те, яка ми прекрасна пара, а за тим плавно переходять на автомобілі. 

Розумію, що страх перед чоловіками нікуди не подівся. Марк – єдиний кому можу довіряти. Тому роздивляюся все навкруги, аби лиш не зустрічатися поглядом з однокласником.

Коли Мишко нарешті йде, видихаю та розслабляюся.

– Ну й зануда, – коментує Марк, – ніби більше немає тем для розмови, як про тачки. Потанцюємо?

– Із задоволенням!

В його руках почуваюся тендітною, особливою. Дивимося одне одному в очі, посміхаючись. Мені здається, ніби цей вечір лише для нас двох, а всі інші – пусті декорації.

Лише якась ледь вловна напруга на обличчі Марка не дає спокою. І перш ніж я наважуюся запитати, Марк доторкається до моїх губ, а потім шепоче, що кохає мене. 

Тіло вкривається сиротами, до обличчя приливає жар. Мені хочеться відповісти, але язик не слухається. Натомість я лише ховаю обличчя на сильному плечі, щоб приховати сум'яття. Я неодмінно зізнаюся йому. Можливо, навіть сьогодні. Просто потрібно на це наважитися.

Щойно ніжна мелодія закінчується, Марк говорить, що йому потрібно покинути мене на кілька хвилин.

– Якщо мене вкрадуть, то це буде на твоїй совісті.

– Нехай лише спробують, їм не жити!

Залишившись наодинці в логові змій, знаходжу затишний куточок в темному курку ресторану і сідаю там, щоб перечекати розлуку в спокої, без стресу.

Але клята Сніжана, схоже, тільки цього й чекає, – за пів хвилини сідає навпроти. Її вираз обличчя такий огидний та водночас хитрий, що хочеться блювати.

– Ну, подруго, зізнавайся, скільки він коштує? – голос однокласниці не такий солодко-нудотний, як раніше. Він грубий та хрипить, ніби вона смалить цигарки, наче старий дід.

– Про що ти? – байдуже запитую, не бажаючи навіть роздумувати над тим, що її брудний рот щойно видав.

– Про Марка твого. Скільки коштує вечір з ним? Ходіння за ручку? Танець? Поцілунки?

– Ти обкурилася, Сніжан? 

Хочеться пальцем біля виска покрутити, але я стримуюся.

– Ти ж ескортника собі замовила, то хоч тепер уже не бреши, коли карти розкрито.

Мене пробирає на сміх. Вона, схоже, справді щось важке вживала.

– Це Марк, мій друг дитинства, Сніжано. Я знаю його та довіряю. А тобі б краще за собою дивитися.

Вона мовчки дивиться на мене, звузивши очі, в яких стільки тріумфу та зверхності, що мені раптом стає не до сміху. Однокласниця розблоковує свій телефон, що тримала до цього в руках, та кладе переді мною.

Мені не хочеться туди дивитися. Раптом окутує паніка, хоча мозок продовжує заперечувати ймовірну правдивість її слів. 

Зрештою, я все ж переводжу погляд на екран, де бачу фото Марка в білій сорочці на якомусь сайті. На цій світлині чоловік вабить поглядом, посмішкою, зовнішнім виглядом. 

"Марк, 26." – зверху підпис. І ціна. Що перевершує мою зарплатню майже втричі.

"Це не може бути правдою! Не може! Він би розповів мені про щось подібне! Він би не брехав!"