Читати книгу - "Воно"

— А що, католики справді потрапляють до пекла, якщо їдять м’ясо в п’ятницю? — перепитав вражений Едді. Він зовсім не знав, що за два покоління до нього його предки були затятими польськими католиками, які радше пройшлися б голяка через усе місто, аніж покуштували м’ясо в п’ятницю.

— Ну, Едді, ось що я тобі скажу, — мовив Річі. — Я не думаю, що Бог запроторить мене до Гарячого Курорту лиш за те, що я забувся й пообідав у п’ятницю сандвічем із болонською ковбасою, та чи варто ризикувати? Як гадаєш?

— Гадаю, не варто, — відповів Едді. — Та це здається такою…

Він збирався сказати «такою дурістю», та потім згадав історію, яку йому розповіла місіс Портлі на заняттях у недільній школі, коли він був зовсім малим, першачком серед маленьких парафіян. Місіс Портлі розказала їм про поганого хлопчика, який украв у церкві облатку й сховав її до кишені. Він відніс її додому й вкинув в унітаз, аби подивитися, що ж трапиться. Тієї ж миті, говорила вона маленьким парафіянам, які слухали її з роззявленими ротами, вода в унітазі стала яскраво-червоною. То була Кров Христова, сказала вона, і кров явилася тому хлопчику, бо він зробив щось-дуже погане, і звалося воно БОГОХУЛЬСТВОМ. Кров явилася застерегти його про те, що, викинувши в туалет Тіло Христове, він поставив свою безсмертну душу під загрозу потрапити до пекла.

Раніше Едді подобалося причастя, котре йому дозволили приймати лише за рік до того. Замість вина методисти використовували виноградний сік «Велчес», а Тіло Христове являло собою нарізані квадратики пружного хліба марки «Вондер Бред». Йому подобалося їсти й пити під час причастя — гарний був релігійний обряд. Та завдяки тій оповідці його захоплення обрядом переросло в дещо інше — у сильне, моторошне й страшне відчуття. Тепер, аби простягнути руку по кубик хліба, йому потрібно було набратися духу, і він завжди боявся, що його тіпне електричним струмом… або ж що хліб у руці зненацька змінить колір, перетвориться на згусток крові, і в церкві загримить безтілесний Голос: «Недостойний! Недостойний! До пекла! До пекла!» Часто траплялося таке, що він брав облатку до рота, горло стискалося від нападу задухи, і тоді він з панічною нетерплячістю чекав закінчення служби, аби потім вискочити у вестибюль та скористатися інгалятором.

«Та не варто дуркувати, — сказав він собі, коли подорослішав. — То була лише байка, а місіс Портлі геть не свята: мама розповідала, що стара розлучилася, коли ще жила в Кіттері,[751] а ще вона грає в бінго в церкві Святої Марії, що в Бенгорі, а справжні християни не грають в азартні ігри — справжні християни лишають цю бридку справу католикам та язичникам».

То все було цілковито слушно, та легше йому не ставало. Історія про облатку, що перетворила воду в туалеті на кров, турбувала й гнітила його, деякий час він навіть не міг спати. Якось уночі він подумав, що найпевніший спосіб позбутися цього страху — самому взяти шматок хліба, вкинути його в унітаз та подивитися, що ж буде далі.

Та в нього не вистачало духу на такий експеримент. Його раціональний мозок здригався від образу крові, яка ширилася у воді хмарою й засуджувала, прирікаючи до пекла; він не міг перебороти те магічне закляття: «Прийміть, споживайте, це Тіло Моє; пийте, це є Кров Моя, що за вас і за багатьох проливається на відпущення гріхів».

Ні, на цей дослід він так і не зважився.

— Гадаю, всі релігії дивні, — мовив він.

«Дивні, та могутні, — додав його мозок, — мало не магічні… Чи це вже БОГОХУЛЬСТВО?» Едді замислився про тварюку, яку вони побачили на Нейболт-стрит, і вперше він помітив божевільну паралель — урешті-решт, перевертень з’явився з туалету.

— Йой, та всі поснули чи що? — сказав Річі й пожбурив паличку від «Ракети» до риштака. — Коли-небудь бачили, щоб у місті було так тихо? Вони що, всі подалися до Бар Гарбору?[752]

— Г-г-г-гей, х-х-хлопці! — прогорлав іззаду Білл Денбро. — За-заждіть!

Едді із захопленням крутнувся на голос, як завше, радий його чути. Його друг вигулькнув з-за рогу на Костелло-авеню, крутячи педалі Сілвера. Позаду їхав Майк — його «швінн» був зовсім новий, та він усе одно ледве встигав за Біллом.

— Нумо, Сілвере, ГАЙДААА! — кричав Білл.

Він підлетів до них на швидкості десь двадцять миль на годину; лопотіли крила на прищіпках. А тоді він крутнув педалі назад, загальмувавши, і колесо намалювало на асфальті довгий та прегарний гальмівний слід.

— Заїкуватий Білле! — вигукнув Річі. — Як ся маєш, хлопче? Гм, шоу за діла… Шоу за діла… Як діла, хлоупче?

— Н-н-нормально, — сказав Білл. — Ти не бачив Бена ч-чи Б-б-беверлі?

Під’їхав Майк. На його обличчі маленькими крапельками виступив піт.

— Чорт забирай, з якою швидкістю гасає цей велик, га?

— Я н-не зн-зн-знаю т-точно. З д-досить швидкою, — засміявся Білл.

— Я їх не бачив, — сказав Річі. — Напевне, вони зависають у Пустовищі. Співають у два голоси. «Ш-ш-бум, ш-ш-бум… яда-да-да-да-да-да… люба, ти схожа на сон»[753].

Стен Юріс удав, наче його знудило.

— Це йому заздрісно, — підморгнув Річі до Майка. — Жиди не вміють співати.

— Б-б-б…

— Біп-біп, Річі, — договорив за нього сам Річі, і всі зареготали.

Вони знову рушили до Пустовища. Майк із Біллом позлазили з велосипедів і тепер вели їх.

Спочатку вони жваво базікали, та потім розмова згасла. Поглянувши на Білла, Едді помітив збентеження на його обличчі й подумав, що, мабуть, тиша подіяла також на нерви його друга. Він знав, що Річі лише жартував, та справді скидалося на те, що всі поїхали до Бар Гарбору… або ще кудись. Жодного авто на вулиці, жодної бабці з продуктовим візком…

— Оце так тиша, га? — заговорив Едді, та Білл лише кивнув.

Хлопці перетнули Канзас-стрит, перейшовши на бік вулиці, що був ближче до Пустовища, і тоді вони побачили, як до них біжать, волаючи, Бен та Беверлі. Едді вразив вигляд подруги: Беверлі завжди була така охайна, зажди з чистим волоссям, зібраним у хвостик. Наразі ж вона була з ніг до голови вкрита якоюсь бридотою. Очі дикі, мало не на півобличчя. На одній щоці пломеніла подряпина. Джинси вимащені якимсь лайном, блузка подерта.

Бен біг трохи позаду — захекався, живіт стрибав угору-вниз.

— Нам не можна в Пустовище, — видихнула Беверлі. — Ті хлопці… Генрі… Віктор… вони десь там… ніж… у нього ніж…

— Т-тихше, — сказав Білл і тієї