Читати книгу - "Вільні, Foma"

     — Алло. Так. Машина є.

     — Ура! Слава Богу. Ми вже зібрались. Яка машина хоч?

     — Побачиш.

     — Добре. Я кину тобі локацію, їдь туди.

     — Добро.

     Я ввімкнув кондиціонер, витиснув зчеплення, і обережно виїхав зі стоянки. Я вже пів року не чипав керма, і був радий відчути потужність хоч і електричного, та все ж збудженого серця машини.

     Я мигцем покинув аеропорт, і виїхав на шосе. Ним діставатись міста було значно простіше. На автобусі я доїхав за півтори години, а зараз, за 20 хвилин я вже підʼїздив до центра Туріна.

     100, 50, 30, 10 метрів.

     — Я на місці.

     Пара щасливих людей вийшли з-за машини, і їх обличчя вкрилось раптовим здивуванням.

     — Ну що? Гайда? — весело пробубнів Богдан.

     Настрій відчутно підвищився. В машині грала музика, за вікном тхнула свобода. Але зі мною все ніяк не могла розлучитись печаль. Печаль від утрати, та від утіхи. Вони були схожі, і такі різні. Але обидві справжні, хоч і не мали можливості відтворити свою творчу призму духовності та моралі — вкриті сухою білизною. Лише сум, винятково наділений спраглим бажанням бути дійсним — весело супроводжував вітер і сонце, і птахів, і без ран утоми — людей.

     За пару годин ми доїхали до Мілану. Розібравшись, що нам все ж таки не треба було розраховуватись з паркоматом за стоянку на сонячному місці, ми двинули в центр. Архітектура була італійською, італійці були повсюди. Але повітря було суто європейським. Вільним від утрати, і маревом для покинутих. Тут панував дух свободи.

     Ми дійшли до центральної площі.

     — Станьте поруч. Усміхнутись не забудьте…

     — Є?

     — Так. Тепер візьми свою королеву на руки.

     Уля взяла Богдана на руки і легко всміхнулась.

     — Скільки ж тут симфонії!

     — Ваша романтична історія триватиме вічно! — заявив крамар, щасливо споглядаючи за їхніми невимушеними усмішками, вже тримаючи на поготові свої вʼязані браслети.

     — Так. Йдемо?

     — Ходімо.

     Ми зробили три кола, щоразу збільшуючи радіус навколо міланського собору. Тоді, пройшовши пару кварталів дійшли до площі Мерканті. Цей епохальний стан мене вже починав дратувати, але ми все ж наважились сходити до замку Сфорца, а звідти вже і Арка Миру була недалечко.

     Через Чайна-таун ми пройшли до піцерії, яку було прийнято відвідувати кожному туристу, який хоч трішки полюбив Мілан.

     Ми сіли в метро.

     Проїхавши декілька станцій ми вийшли рівно навпроти американського фастфуду, а ще трохи потинявшись спорожнілими на смак вулицями, дійшли до садів Монтанеллі. Це місце було по справжньому захопливим. Серед інших, тут воно було найменш оповите туристами, і найбільш втілювало в собі дух не купленої історії.

     Класицизм і бароко лишились в місті з давнішніх часів; тут панував неокласичний образ минулих поколінь. Пахучі зелені сади вкривали собою загадкові камʼяні споруди та незвичні пейзажі. Сприйняття не ковтало все відразу, а поволі проціджувало найтендітніші краплі мистецтва. Красномовна книга зійшла з сторінок і віднайшла в цих тінях свої власні силуети, які не помилилися і зберегли свою історичну пам’ять. Не від художника, але від людства залежить майбутнє. Натомість минуле будується через розтрощені кістки і затоплені кровʼю землі.

     Автор не людина, яка створила, а період який наповнив ідеєю. Автор в свою чергу — любов. Часто в депресивному склепінні, але з почуттям глибокого натхнення найхворобливіших думок і помилок. Почуття вдосконалюють нашу любов, а творчість не дає згубитись їй в очах смерті.

     Ми прийшли в театр. Вистава була назначена на вечір, тож ми ніяк не встигли б її побачити, та все ж людей тут впускають щоб просто розгледіти проміжні кімнати, які між концертами, відбували тут лад музейної експозиції.

     Пройшовши виставку, ми побачили багато картин і піднялись на гору. Там по черзі пускали в коридор, де поступово розбивали нас на групи. Всіх пускали по двоє, але нас пропустили і втрьох.

     Я відтягнув штору і ми опинились на балконі, а під нами була тисячна зала вкрита червоним кольором в темному присмерку піаніста, який практикувався на сцені з фортепіано. Усім нам в момент спало на думку, що цей театр виглядав точнісінько, як і той, що стоїть у Львові. Вони були такі схожі, що здавалося — зроблені по єдиному зразку.

     Після 5 хвилин міркування і фотографій без спалаху, нас попросили забратися звідти, щоб і інші могли подивитись. Ми вийшли, і побачили ще безліч історичних фрагментів історії.

     — У нас лишилось 50 хвилин до того, як за парковку прийдеться платити.

     Ми вибігли з будинку, і не спинялись аж до самого метро. 1,3,4,7,10 станцій позаду. В нас лишалось декілька хвилин.

     Я побіг вперед пробудити машину. Дочекався їх, і ми з полегшенням видихнувши, — рушили наповнені сирого адреналіну, і легкої радості.

     За вікном вже посутеніло, а ми проїхали лише половину від Мілана. Магнітола весело вмикала італійські пісні, і ми розважливо міркували про майбутнє, яке сьогодні так часто нагадувало нам про наше минуле. Ми постійно змінювали напрямок, то звертаючи з однієї магістралі на іншу, то і зовсім збиваючись з маршруту. Далекі, холодні гори не втомлювались супроводжувати нас в сльотливу погоду. Час від часу їх зовсім тяжко було знайти серед туману, але вони завжди зʼявлялись на горизонті нових штормів.