Читати книгу - "Вільні, Foma"

     У Венецію ми приїхали на самий захід сонця. Поки я паркував машину, закохані побігли дивитись як сідає сонце. Я побачив лиш помаранчеві відтінки, коли те вже зникло. Таємниче місто на воді здавалося ще більш загадковим в темноті білих зірок.

     Кожні пʼять хвилин людей помітно меншало, і за годину бродіння, ми не раз заблукали, постійно чуючи італійські пісні в самій глибині міста, де часом не було і світла, — ми лишились зовсім одні. Але романтика від усвідомлення обставин, які нас так нещадно оточували, не давала спокою нікому з нас.

     За пів години ми вийшли до центральної вулиці, де всі гондоли вже були приковані до бетонних берегів. Ми знайшли дівчину, яка мабуть чи не остання в місті торгувала морозивом. Вона була з Одеси, тож ми всі взяли подвійну порцію, подякували їй і пішли до машини.

     День закінчувався з почуттям тривоги. В будиночку за 15 євро, ми до першої ночі вирішували: куди далі? Ми хотіли поїхати в Рим. Побачити Пізанську вежу, і погуляти у Флоренції, хоча вірніше було сказати, що ініціатива була не на моїх плечах. Але вночі ми все ж вирішили поїхати більш перевіреним шляхом — в гори, що в шестеро ближче в порівнянні з Римом.

     Вранці я прокинувся від холоду. Вночі був сильний вітер, який задував через щілини в нашу садибу дощові краплини. На дворі все було мокрим після сильного шторму.

     Я все ж наважився прийняти душ. В нас не було ані шампуню, ані мила з рушником, тож я набрав рідкого мила зі старої мильниці біля умивальника, і обтерся власною футболкою.

     До обіда ми встигнули заїхати за продуктами, придбали мені легку кофтинку, адже розуміли, що там — високо у горах, — буде не надто комфортно в одній лише футболці, і заїхавши по дрібні сувеніри в місцевий супермаркет, нарешті відправились в гори.

     Туди ми їхали дві години, і тричі вже доїжаючи до точки не знаходили там нічого, окрім сталого виду. Зрештою, проклавши шлях по картам, ми все ж заїхали на озеро з блакитною водою під самим схилом, під високими горами, які виростали з води і тягнулись сніжними скелями у саме небо, так і не дістаючи блакиті, обриваючись нудними хмарами. Досі було рясно на вулиці, і до взуття деінде прилипав тягучий бруд. Ми подумали взяти човник, адже так було б набагато простіше відчути всю велич природи, відчувши свою мізерність серед озера, але врешті-решт передумали, коли нам озвучили ціни, і відгуки незадоволених ними — туристів.

     — Станьте тут.

     — Давай ти станеш? — відказала Уля.

     — Такий вид вам куди більше пасує. Тож всміхайтесь.

     Ми швидко проходили повороти, і минали безліч шляхових перевалів, але гори навколо нас ніби так і стояли, зовсім не змінивши на себе огляду. Вони вміщували в собі всю велич і могутність нащадних духів природного світу. Величезні і скупі, величні і круті — дарували нам світ.

     Під горою тяжко було не порівняти себе з мурашиним виміром, де настільки ж мізерний витвір, робить все щоб не здаватись дрібним, плекаючи в собі жадібні почуття невдоволення і заздрості. Але ми завжди лишатимемось тими ж дрібними створіннями, які вічно прагнуть чогось, що є нам по суті своїй не притаманним, зрештою ніколи не здатні воістину усвідомити свою мізерність.

     Вже майже дійшовши кінця озера, Богдан скинув з себе весь одяг, і голяка пішов в крижану воду. Він проплив метрів 30, перш ніж надуматись повертатись, змусивши незнайомців звернути на нас увагу. Незнайомці — як неочікувано — виявились українцями, які мабуть побачивши тризуб на кофті Богдана — вирішили привітатись з атлетом. Він виліз з води і витершись своєю футболкою, звитяжно всміхнувся.

    — Це було чарівно!

     — Так. Геть не часто випадає така можливість побути з друзями на вихідних в Італії.

     — І так само побути щасливими не боючись за наслідки.

     Поки Богдан переодягався в машині, Уля стояла на караулі. Я ж пішов розраховуватись за стоянку.

     Під ногами хрустіла стара щебінь. Напів порожнє місце оточили звисочилі окуті снігом гори. Повітря було свіжим та прохолодним, не аби як надаючи перевагу тутешній флорі в зміцнені натурального антуражу пейзажів.

     Але ж не тільки тут краса існує? Десь на заході батьківщини, чи на далекому сході окупованого нечестю заповідника Росії, також було написано живими пензлями по бідній уяві людини, невідомими кольорами краси по білому світу. Та не місця роблять себе відразливими. Але люди, що не бажають в красі бачити життя, і без смерті не бачити красу — хворі духом, і не знають про запах свободи, адже краса їх зводиться до не здатності зазирнути кудись далі своєї уяви. Кудись, де вирує любов.  Почуття без кайданів страху. І одне лиш почуття, що благає діяти, — не стримає розсудливих від смерті, адже тільки там вони знаходять життя. Віддавши його за те єдине, що дарувало нам фарби і подарує каяття. За нестримне почуття любові, люди здатні приносити нові квіти в життя, що оповиють душі запахом свободи.