Читати книгу - "Вільні, Foma"

     Життя без присмаку. Кольорів і радості. Перестає існувати вібрація, яка постійно зауважувала наскільки трепетні ниточки у світі, де керують самі емоцій. Як тепер тяжко стало відчувати їх. Зараз присмак сірки вже не відрізняється з давнішнім почуттям яблуневого пирога. Харч, що солоний на смак, насичує організм мінералами. Солодкий — джерело енергії, гіркий — попереджає про небезпеку, а кислий сигналізує, що плід досі не дозрів, або і зовсім зіпсований.

     Скільки прикростей можна відчути, і вічно порівнювати їх з набутими пристрастями прожитого?

     Вічне протистояння життя і смерті, зводиться до простих розбіжностей в загрубілих рецепторах. Вони, уособлюючи в собі властивості співчуття та радості, несуть на собі тягар впливу на людський розум. Але, що як усі рецептори розбухли не пропорційно; загубились в міжособистісних суперечках через вплив жовчної кислоти?

     Роблячи висновки ніколи не можна недооцінювати власну зневагу до чиїхось, найщиріших поривань. На сірих шосе не часто трапляються кольорові силуети. Зрештою, розігнавшись, ти вже їх і не побачиш, і не знатимеш скільки любові втрачено без сліду, усе змиється дощем; замучений одноманітними присмаками безнадії і зневіри — ти не відчуєш радості.

     Почуття згнили, закуталися в поцвілу плівку індефернтоного відчаю, і тоді, смакуючи сухе вино, мало хто наважиться відчути його смак. Відчутно буде лише безтрепетний біль, який давніш носив своє значення, і зпопелів від втрачених пустощів душевної стагнації. Розпач який гнітиттиме зсредини, доки не зжере і тіло. Але ніхто вже не відчує болю, ніхто і не знатиме, скільки було втрачено, адже ні душі, ні духу там вже не буде. Не буде кого рятувати. Не буде за ким плакати.

     Життя часто закінчується не встигнувши самопізнатись. Але печаль поруч, в ролі найвірнішої подруги — нікуди не відходить, разом з самотністю —нестерпна, завжди знайде тобі втіху, хоч і від утрати, хоч і від життя.

     — Привіт!

     — Ти пішки йшов?

     — Привіт. Так. Автобус висадив біля якогось костелу, а звідти вже пару кілометрів лишалось.

     — Тож гайда милуватись Туріном!

     Ми зустрілись на якійсь площі. Навколо було повно різних кафе, пивоварень та ресторанів. Люди весело базікали на найлегковажніші теми на вулиці. І хоч навідміну від Праги тут були переважно італійці, та все ж англійська лунала досить часто.

     Ми звернули у бік, і побачили вуличного музику. Він на гітарі грав італійські пісні, а люди підкидали йому в чохол євро.

     — Ти не так на Італію заробив?

     — Не маю честі забирати спокій в перехожих.

     Ми пройшли в сторону якогось палацу, що був розташований під височенною горою. Там, ми зайшли не дорого поїсти, і безкоштовний проїзд автобусом, що довіз нас до самого хостелу.

     Богдан з Улею прилетіли сьогодні вранці, тож були зморені ще дуще від мене, тому, поки ми їхали з одного району в інший, ми втрьох майже задрімали, на силу не падаючи з ніг.

     Зайшовши до своїх апартаментів, ми прийняли холодний душ, і швидко відключились.

     — Ти спиш?

     — Ні.

     — Ходімо. Нам треба гроші обміняти, і машину знайти.

     Ми вдвох швиденько вийшли з квартири, і пішли на спортивний майданчик. На годиннику була 6:20, і майже людей не було, і лиш інколи проносились розмиті силуети машин. Запах віяв теплом з дитячого одягу, який на тебе вдягали в глибокому дитинстві, а потім вели в садок, і ти знехотя крокував з батьком по ранковим дорогам. А тоді до бабусі, де завжди пахло свіжим харчем. Там було прохолодно і приємно. Життя було наповнене радості і незвіданості. Там ми не були в безпеці, але живими ми були. Чи так було завжди? Чи марш часу вже ніколи не залишить нам спокою?

     Завжди крокуючи під оркестром долі, думки не полишать нас без повісті. Вони переслідуватимуть надією, яка давно втопилась під кригою, коли в дитинстві ви з дідусем рибалили на ставку. І мовчки слухаючи як долинають скрізь тиск і напругу твої притлумлені молитви. Хтось завжди шукає лунку щоб сповістити тебе про радість, але і лунка та замерзла багато років тому. Та чи і є кому сповістити тебе про усі блага світу; про радість ту, незайману твоїм дорослим сприйняттям?

     — Як ми могли провтикати? В Європі ж не працюють банки на вихідних. Жоден з банкоматів в тій стороні не приймає українську картку.

     — Прийдеться подорожувати поїздом.

     — А що, в прокаті машин не можна розрахуватись українською карткою?

     — Можна. Але там з 25 років можна арендувати.

     Ми мовчки присіли залипнувши у власні домисли. За 10 хвилин, коли трафік на дорозі вже на всю гомонів, ми зійшлися на думці, що треба спробувати зняти машину в аеропорту.

     Не втрачаючи часу, ми швиденько розділились і поїхали не плекаючи надії. За 2 години я дістався автобусом аеропорта, і навпомацки почав перевіряти кожне бюро прокату. Адже ні за що в світі не проміняв би подорож машиною, на будь-що...

     — Вітаю. Ваш паспорт. Дякую. Ось тут тепер розпишіться. Тааак… Тримайте ваші ключі.

     Я глянув на ключ, намагаючись знайти марку. Але там її не було. На стоянці в мене було 24 місце. В самому кінці парковки, стояла машина чекаючи на її тимчасового власника. 23 та 25 місця були вільними, а 24 було загороджено іншими машинами. Інтрига тягнулась аж поки не вибухнула щирим прийняттям. Я був захоплений зруйнувавши мізерність свого передчуття, і аж ніяк не міг повірити, що подорож буде з німцем, адже і ми планували абсолютно диференційні варіанти машин.