Читати книгу - "Тінь, що крадеться, Джонатан Страуд"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
—А ти волів би, щоб я сказала «ні»?
— Мене твої рішення не обходять. Ти тепер вільнонаймана, от і йди собі власною дорогою!
—Заради Бога, Джордже! Чого ти вередуєш, як мала д итина?
— Я не вередую.
— Вередуєш!
Більше ми не розмовляли. Просто сиділи мовчки під огорожею, й кожен чекав на своє таксі.
Того самого ранку, чверть на восьму, я лежала в своєму ліжку з розплющеними очима.
За інших часів, за інших літ я зустрічала б цей день у доброму гуморі. Після важкої, виснажливої ночі, наприкінці вдалого полювання мене завжди огортало радісне збудження, що віддавалось шаленим тьохканням у серці. От і вчора я досить-таки рано повернулася додому, ненадовго заснула і прокинулась ще до того, як із вулиці долинув перегук сміттярів. І відтоді так і не зімкнула очей. Усе тіло в мене скімлило, а голова йшла обертом.
Ні. все. звичайно, було гаразд. Справа людожера з Ілінґа — випадок прикметний, і про неї скоро напишуть усі газети, а репутація всіх, хто цієї ночі працював у будинку на Ліз, невдовзі сягне ще вищого ступеня. Щодо мене самої, то похвала від Пенелопи Фіттес неабияк утішить мене. Пам’ятаючи про бабусин Талант, вона гідно оцінить мою роботу — на відміну від нездар з «Ротвела» та інших агенцій. А це означає, що не забаряться нові цікаві замовлення.
Для «Локвуда і К°» теж усе складатиметься якнайкраще: панна Фіттес уже відверто на це натякала. І це так само тішило мене. Я сподівалась, що своєю допомогою минулої ночі хоч трохи спокутую провину перед друзями за те, що так несподівано покинула їх. А тепер справу з людожером завершено — й мені треба подумати, як жити далі.
Усе ніби гаразд... Та чому цього сонячного весняного ранку мої кімната й ліжко здаються мені ще убогішими, ніж зимової надвечірньої нори? Напевно, через те, що Локвуд найняв мене на один день і я цю роботу вже виконала, тож ніхто не знає, чи випаде ще мені така радість — попрацювати разом з ним, і з Джорджем, і навіть із ГЬллі! Гірко про це думати, та з цими думками я мушу якось упоратись—як, власне, роблю це останні чотири місяці. Покидаючи агенцію «Локвуд і К°», я вірила, що чиню правильно — хоч як боляче мені було, — бо знала, що без мене Локвудові буде безпечніше.
Та чи справді? Якщо Джордж сказав мені правду, то теля мого звільнення все стало тільки гірше. Без мене Локвуд став ще відчайдушнішим і необачнішим. Ось чому я так і пролежала в зібганій постелі без сну аж до ранку, коли сонце нарешті зазирнуло до мого вікна.
Кілька разів я, звичайно, намагалася знову заснути, та не могла — була надто збуджена думками, що вирували в моїй голові. Врешті-решт, вибравшись із ліжка, я зробила один-єдиний крок — і відразу налетіла на склянку з привидом, що стояла посеред кімнати на підлозі. -
Поки я стояла, тихо лаючись і потираючи забиту ногу, в склянці з’явилось мерзенне зелене обличчя й зашепотіло:
— Щось цього ранку тобі не дуже добре. Ще гірше, мабуть, ніж мені Гаразд, подякуєш мені коли оговтаєшся. Ти знаєш, де мене шукати.
— За віщо я повинна тобі дякувати? — буркнула я. ставлячи на вогонь чайник.
— За мою допомогу минулої ночі Це ж я підказав тобі де шукати Джерело. Ми з тобою чудово попрацювали разом, тож мені сяйнула думка Може, нам відкрити власну агенцію? Назвімо її, скажімо, «Карлайл і Череп» або просто «Череп і К°». З моєю фотографією на дверях... Цікаво, правда?— захихотівши, обличчя розчинилось у плазмі.
Я не відповіла нічого. Я була не в гуморі, щоб перейматися всілякими дурницями. Пошукала серед одягу, розкиданого по підлозі, знайшла халат і вирушила коридором до ванної кімнати. Прийнявши душ, я повернулась до себе й приготувала каву. Витягла свій записник і спробувала зробити кілька нотаток про свої вечірні пригоди, та ніяк не могла знайти для цього потрібних слів. А ще пригадала, що мушу виписати «Локвуду і К°» рахунок за виконану роботу. Гаразд, із цим можна й зачекати... Допивши каву, я одяглася, взяла з гаманця гроші й вирушила пішки до крамниці. Можна, звичайно, було б і самій приготувати сніданок, та після нічної роботи — як і завжди — мені на це бракувало сил.
Невдовзі я повернулась із тайської крамнички з теплим запашним пакунком у руці й побачила, що двері моєї кімнати висаджені.
Кілька секунд я стояла, дивлячись на виламаний замок. Так. хтось висадив мої двері й знову зачинив, тож мені не було видно, що там діється в кімнаті. Я озирнулась на двері сусіднього помешкання — їх було замкнено. Сусід зараз на роботі, так само як і жильці з нижнього поверху. У будинку панувала тиша: з моєї кімнати теж не було чути ані звуку.
Я акуратно поставила пакунок з харчами біля стіни. А тоді поволі наблизилась до дверей. Моя права рука мимоволі піднеслась до пояса—до того місця, де мала висіти рапіра. Але ж я виходила до крамниці в спортивних штанях, і ніякої зброї на поясі в мене, звичайно ж, не було.
Біля самісіньких дверей я зупинилась і прислухалась: чи не чути з моєї кімнати якогось підозрілого шурхоту. Ні, все гаразд, чути лише вуличний гомін з Тутінґ-Гай-стріт. Я глибоко вдихнула, штовхнула двері і увійшла.
Всередині не було нікого. В кімнаті панувало безладдя — звичне, таке саме, як і завжди, як і чверть години тому, коли я виходила з дому. Бракувало лише однієї речі.
Зникла склянка з привидом.
Я ще довго стояла на місці, знову й знову роздивляючись на власну кімнату. Оглянула все — від захаращеної посудом мийки до зібганої постелі, від шафи з відчиненими дверцятами до розкиданого біля дверей знаряддя. Що іще змінилось? Чого бракує?
На столі так само лежав гаманець, із якого я щойно брала гроші. Його ніхто не взяв, з нього й досі стирчали краєчки двох-трьох банкнот. Рапіра була так само притулена до стільця. Коштовна, з іспанським клинком: її Локвуд подарував мені минулого літа. Її теж не взяли.
Я оглянула свої робочі торбини. Все це знаряддя агента — соляні бомби,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Тінь, що крадеться, Джонатан Страуд», після закриття браузера.