Читати книгу - "Знайдені, Євгеній Шульженко"

- Ні, не шукала, - підняла плечі Ліза та знову всміхнулась, - пам’ятаю, як вийшла в ліс та почала шукати батьків. Кричала, плакала. Ну, сама розумієш, як ми, дівчата, робимо. – вона засміялась, - нікого не знайшла та хотіла повернутись до озера. Піднялась на пагорб, спустилась. Але навколо був лише ліс. Озеро наче зникло, - Ліза побачила якусь рослинку та зірвала її, поклала в кишеню, - така історія.

- А ти сумуєш за батьками? – обережно спитала Мілана.

- Я бачу ти вирішила влаштувати допит? – засміялась Ліза, - чого це?

- Та ні, - Мілана підняла плечі, - просто стало цікаво.

- Було б добре знайти озеро, - Ліза мрійливо випрямилась та подивилась на крони дерев, - там так класно. Ми б всім табором там сиділи в воді, - вона подивилась на Мілану, - я думаю, там навіть риба є. Я б спробувала готувати уху.

- Так, дійсно було б круто, - Мілана підтримала ідею, - але якось додому хочеться, - вона знову спробувала повернутись до розмови про батьків, - я також полюбляю влітку з мамою та татом мандрувати.

- От і добре, - Ліза повернулась до своїх пошуків, - підемо до дуба, а там може й озеро знайдемо.

Мілана запитала чи потрібна допомога, але Ліза вже почала наспівувати пісеньку та махнула рукою. «Цікаво, я два рази спитала про батьків, вона або не відповіла, або проігнорувала. Це дивно» - подумала дівчина та пішла до табору. Уявивши, що говорить з кожним та почує одне й те ж саме – Мілані стало страшно та не затишно. Ліс дійсно залазить в голови дітей, він змушує їх забути про рідний дім. «Але чому я не забуваю?» - сама себе спитала Мілана.

Сонце було над головою, спека була неймовірною. Потрібно все ж таки пірнути у прохолодну воду, поки ніхто те бачить. Мілана побачила Мар’яну, що була зайнята якимись речами, швидко обійшла вогнище та схопила рушник. Вийшовши через повалене дерево, побачила Діму на варті та помахала йому рукою. Повернула до струмочку та спустилась вниз. Якраз з одного з басейнів вилазив Іван, що задоволено охав та ахав.

- Ну як водичка? – засміялась Мілана, - я теж вирішила трошки викупатись.

- Хтось два дні лежав з високою температурою? – Іван всміхнувся та похилив голову на бік, подивився на дівчину, - не зарано?

- Ні, все добре, - Мілана підняла плечі, - знаєш як було важко лежати без тями.

Діти засміялись. Дівчина кинула рушник на траву, сама підійшла до басейну та приготувалась. Розвела руки в сторони, потім підняла вгору та увійшла в воду «солдатиком». Неймовірна прохолода окутала дівчину, її організм дійсно ще відновився повністю, тому одразу заклацали зуби. Вона швидко вилізла та схопила рушник, укутавшись. Іван побачив це та помахав пальцем. «Я ж казав!» - було написано у хлопця на обличчі. Він зняв свій рушник та накинув на Мілану, почав розтирати її плечі, зігріваючи.

- Іван, - невпевнено почала Мілана, - ти сумуєш за батьками? – дівчина уважно глянула на хлопця, вистукуючи зубками.

- Нарешті, - засміявся Іван та хитро прищурився, - ти вже багатьох спитала за це?

- Ні, - Мілана була спантеличена, - тільки Аню та Лізу.

- Дай вгадаю, - сказав Іван та підняв палець догори, - вони або «не знають», або «не думали», або взагалі ігнорують тебе. Вгадав?

- Як ти знав? – не зрозуміла дівчина, - ти теж з ними говорив?

- Розумієш, - хлопець помовчав, дивлячись на Мілану, - в цьому лісі відбуваються дуже дивні речі, як ти сама бачиш. Інколи світить сонце та день в повному розквіті сил. Аж раптом настає ніч, або звідкись беруться хмари та закидають тебе градом. Або звідкись з’являється рись, яку ніхто не бачив крім тебе, але ми всі чули. Дива одним словом. – він засміявся, але продовжив пошепки, - ліс якось впливає на дітей, він змушує кожного забути про батьків, забути про домівку, не дає сумувати та шукати вихід. Ліс наче жива істота, вкрав дитину та намагається приручити, залишити біля себе. Можливо, ми потрібні йому як домашні тваринки?

- Але судячи по вовкам, кабанам та іншим хижакам – підтвердила Мілана, - тварин йому достатньо.

- Знаю, - сказав Іван, - але ти дійсно правильно зрозуміла – всі, хто зараз в нашому таборі, просто живуть та насолоджуються життям. – хлопець підняв брови, - а щодо твого питання, то відповім прямо та відверто. Я дуже сумую за батьками, я хочу знайти вихід з цього клятого лісу.

Іван пояснив Мілані, що постійно блукає лісом, коли йде на полювання. Всі його спроби вийти – не дають результату. Але він для себе вирішив, що не буде зупинятись. Інколи, він знаходив дороги, що не йшли по колу, але продовжувати не наважувався. По-перше, чим далі в такий ліс – тим більше навколо небезпеки. По-друге, треба лишити табір, можливо назавжди. Хлопець зізнався, що проклинає себе за цю нерішучість. Можливо, все ж таки ліс якось і до нього в голову зміг забратись?

Хлопець стиснув кулаки, почав нервувати. Він показував всіма своїми діями, що налаштований дійсно рішуче.

- Коли в нашому поселенні, - сказав Іван, - з’явилась ти та Аня, коли ти почала шукати варіанти – я дуже зрадів, - він хлопнув Мілану по плечу, - але я розумів, що це тимчасово. Мені здавалось, що я єдиний хто потайки мріє про повернення. Аж поки ти не спитала мене про батьків, - він посміхнувся та ляснув в долоні.

- Я не хочу лишатись тут, - погодилась Мілана, - звичайно тут класно та цікаво, але це ліс. Це дикий та дивний ліс, повний хижаків та дивних речей. Треба знайти вихід звідси якомога швидше.