Читати книгу - "Війна світів. Невидимець"

Скориставшися з нагоди, я перевернувся на другий бік і прислухався. Я пошепки молився Богу, палко благаючи захисту.

Щупальце знову повільно потяглося до мене. Воно було зовсім близько, шаруділо по стінах, перекидало дрова.

Я причаївся, чекаючи, що буде далі. Раптом щупальце вихопилося з погреба і грюкнуло дверима. Я чув, як воно совалося в комірчині, як торохтіли бляшанки з бісквітами, як розбилася пляшка і знову щось стукнуло в двері погреба. А потім — тиша і безкінечно довга непевність. Виповзло чи ні?

Я вирішив, що виповзло.

Щупальце не поверталося, але я весь десятий день пролежав у темряві, зарившись у вугілля. Я не наважувався вийти, хоча нестерпно хотів пити. Лише на одинадцятий день я виліз зі своєї схованки.

Розділ V

Тиша

Перш ніж увійти в комірчину, я замкнув двері з кухні в посудомийню. Але комірчина була порожня, всі припаси кудись зникли. Мабуть, їх забрав марсіанин. Уперше за весь час я впав у відчай.

Я не їв і не пив ні одинадцятого, ні дванадцятого дня.

У роті і в горлі в мене пересохло, я відчував, що втрачаю останні сили. Я сидів у темній посудомийні кволий і збайдужілий, думаючи тільки про їжу. Мені здавалося, що я оглух, бо звуки, які я звик чути з боку ями, стихли.

Мені важко було навіть підповзти до шпарини, бо я був зовсім знесилений, інакше я вже був би там.

На дванадцятий день у горлі так пересохло, що я зважився підійти до скрипучої помпи біля раковини і видобути пару склянок каламутної й смердючої дощової води, дарма що скрип міг накликати марсіан. Питво трохи мене підкріпило, і я посмілішав, бо жодне щупальце не з’явилося.

Ці дні я часто думав про священика, про його смерть, але думки мої були плутані й уривалися на півдорозі.

На тринадцятий день я випив іще трохи воді і поринув у безладні думки про їжу та нездійсненні плани втечі. Щойно я починав думати, як мене переслідували кошмари — священикова смерть або розкішні обіди. І вві сні, і наяву я відчував пронизливий біль і без кінця пив воду. Світло, що проходило до посудомийні, було тепер не сіре, а червоне; воно видавалося мені кривавим.

На чотирнадцятий день я зайшов до кухні і дуже здивувався, побачивши, що отвір у стіні заріс червоною травою, від якої і світло стало темно-червоне.

Вранці п’ятнадцятого дня я почув на кухні знайомі звуки. Прислухавшись, я здогадався, що це собака. Заглянувши до кухні, я побачив собачу морду, що просунулась у шпарину крізь червоні зарості.

Я страшенно здивувався. Почувши мене, собака гавкнув і замовк.

У мене сяйнула думка: якби пощастило заманити собаку до кухні, я міг би його вбити і з’їсти. В усякому разі, його таки слід убити, щоб він не привернув уваги марсіан.

Я поповз до нього й пошепки покликав:

— Цуцику, цуцику!

Але собака витяг морду зі шпарини і втік.

Я прислухався. Ні, я не оглух: справді було тихо. Було чути якісь звуки, ніби птахи тріпотіли крильми; долинуло крякання. Але крім цього жодних звуків.

Я довго лежав біля шпарини, але не наважувався відхилити червоні зарості. Кілька разів чув я легкий шурхіт, наче собака бігав по піску, та лопотіння крил, і більше нічого. Нарешті, підбадьорений тишею, я визирнув надвір.

Яма була порожньою, лише в кутку вороння билося над рештками людських тіл, із яких марсіани висмоктали кров.

Я оглянув місцевість, ледве вірячи очам. Не залишилось і сліду машин. Яма спорожніла, лише скраю лежала велика купа блакитного пилу, а з другого — кілька алюмінієвих пластин. Чорні птахи кружляли над трупами.

Я обережно проліз крізь червоні зарості і став на купу гравію. Я міг бачити місцевість лише перед собою (позаду стояв будинок) і жодної ознаки марсіан не помітив. Яма починалась у мене під ногами, проте я міг вилізти звідси через руїни. Нарешті звільнення! Я радісно затремтів.

Спершу я вагався, а потім у пориві розпачу й відваги виліз поверх руїн, що такий довгий час були мені за могилу. Серце мало не розривалося.

Я роззирнувся ще раз. На півночі марсіан теж не було видно.

Коли я востаннє бачив цю частину Шіна — це теж було вдень, — тут була звивиста вулиця, під тінню зелених дерев стояли чепурні білі й червоні будинки. А зараз височіла купа битої цегли, гравію, глини, вузлуватих червоних рослин. Заглушивши земні рослини, вони сягали мені по коліна. Ближчі до мене дерева стояли оголені, брунатні, але живі; стовбури їх обвивали марсіанські червоні пагони.

Всі довколишні будинки було зруйновано, проте жоден з них не згорів. Стіни подекуди були цілі до другого поверху, тільки вікна повибивані, двері зірвані. Червона трава росла навіть у кімнатах. Піді мною у величезній ямі вороння боролося за здобич. Багато птахів кружляло над руїнами. Далеко під стіною будинку кралася худюща кішка. І ніде не було жодної людини.

Після ув’язнення день видавався мені сліпуче ясним, небо — яскраво-блакитним. Ласкавий вітерець колихав червону траву, що вкривала землю. А повітря! Яким п’янким воно було!

Розділ VI

Що зробили марсіани за півмісяця

Я постояв, похитуючись, на купі уламків і землі, зовсім забувши про обережність. У смердючій норі, звідки я виліз, я думав тільки про небезпеку. Я не знав, що діялося довкола, і не сподівався на таке незвичайне видовище. Я думав побачити Шін у руїнах, — а переді мною слався похмурий і зловісний краєвид, ніби на чужій планеті.

Тоді в мене було почуття, не знане людям, та добре відоме тваринам, які опинилися під владою людини. Я відчував те, що відчуває кролик, повернувшись до своєї нірки і раптом побачивши, що його житло землекопи зруйнували дощенту, лаштуючи місце для підмурка. Я вперше гостро відчув те, що згодом стало переді мною в ще яснішому світлі, те, що й раніше вже довгі дні гнітило мене: я більше не цар природи, а тварина серед інших тварин під п’ятою марсіан. Тепер наша доля така, як і цих тварин, — нас будуть вистежувати, цькувати, на нас полюватимуть, а ми будемо втікати й ховатися. Пануванню людини настав кінець.

Та ці важкі думки швидко розвіялись, і я знову відчув пекучий голод. Поблизу ями за муром, порослим червоним, я побачив кілька дерев.