Читати книгу - "Розпутний птах ночі, Хосе Доносо"

тиші, щоб піднятися. Пильнувати за ними. Стежити за ними. Звідки страх, якщо зі мною постійно влада моїх ключів? Але Даміана — це волохата і балакуча загроза, яка вдерлася в будинок, а потім у наше коло, щоб його зруйнувати. Вона крадькома підіймається на горішній поверх разом із Ірис, щоб насолодитися красою міста, яскраво-червоні вогні аеропорту, підсвітка опор ліній електропередач, неонові закарлючки на скляних будівлях у центрі, прожектори, що крутяться в темряві, шукаючи їх, хапай цей промінь, Ірис, хапай його, він якраз сюди йде, дочекайся наступного оберту і тоді ти впіймаєш його і вилізеш по ньому, — й Ірис простягає руку й вхоплює нею промінь, який одразу ж вислизає, щоб освітити інші куточки міста, що розкинулося на схилах гір. З вікна, яке я для них відкрив, Даміана показує Ірис усю панораму міста, річку, площі, центр, проспекти, спробуй не заблукай, окреслюючи маршрути, що проходять вулицями, добре відомими Даміані, адже коли вона працювала служницею, то була знана своєю обізнаністю вулиць, вона чітко вимовляє їхні назви, склад за складом, щоб вони добре засвоїлися у твердій голові Ірис, і та їх не забула, і не загубилася, як загубився б я, коли б вийшов із дому, адже ці вулиці Даміана знає добре, а я — ні.

Я подумав, що вони робили ще щось біля вікна, мабуть, підпилювали ґратки, щоб потім спустити донизу ковдру й утекти. Але вже скоро вони зачинили вікно. Вони спустилися. Попрощалися поцілунком у щічку, як дві подруги. Кожна з них пішла спати до своєї кімнати. Я залишився блукати клуатрами, тримаючи в кишені роби ключі, я не спатиму, ні цієї ночі, ні взагалі, вночі вони проберуться в мою кімнату й поцуплять ключі з-під подушки, так, що я й не помічу, навіть якщо я покладу їх разом із рукописами й моїм швейцарським шале, вони все одно заберуть їх, коли втікатимуть з будинку, адже вони втечуть, завтра чи післязавтра, через це я повинен негайно попередити дона Херонімо, що він за крок від того, аби втратити свого сина в безіменній недолі, я піду цієї ж ночі, щоб попередити його, я знаю, що вони змовилися, щоб відібрати у вас останню нагоду повернути собі велич і шляхетність, ставши батьком сина-потвори, ні, я не можу гаяти часу, я маю скласти шале, ключі й рукописи у згорток із ганчір’я, звісно, вони можуть просто забрати весь згорток, утекти з ним, розкидаючи вулицями шнурки, гамуззя, шматки шале, машинку, яка грає музику, рукописи, списані моїм почерком і моїм ім’ям, — ви роздаватимете їх незнайомим людям, можливо, навіть Петі Понсе, яка відтак знатиме, де мене знайти, людям без обличчя, як мій батько, або жертви доктора Асули, в яких він вкрав їхні риси, папери, папери, які ні вони, ні ті, кому вони їх дадуть, не читатимуть, адже вони марні, їх кинуть на землю, під колеса машин, аби ті їх забризкали багном, аби діти зробили з них капелюшки й кораблики, немов із кольорових листівок, аж доки одна з таких листівок на впаде в руки Пети й вона не прибіжить сюди, щоб змусити мене знову з нею кохатися, брудна, збочена, ненаситна стара, я не хочу нікуди йти, я нікуди не піду…

Німенький. Німенький. Її голос спонукає мене відкинути тінь, у якій, як їй відомо, я ховаюся, хоча я й умію ходити безшумно, біжачи коридорами, коли треба пришвидшити в темряві крок… Іншої ночі, Німенький, Німенький… Обережно, Ірис, тут сходинка, не впади, ти можеш убити свого сина, мабуть, цього ти і прагнеш, цієї помсти, вбити цю постать із пари, яка виринула з казанка Марії Бенітес, цієї відьми, яка аж ніяк не відьма, а знахарка й цілителька, адже жодна з нас не є знахаркою, а просто старою, не більше, старою із перевагами старих. Німий, Німенький, так, Даміана пішла, хіба ти не знаєш, що Даміана пішла й ти не зміг її стримати, Даміана вміє вислизати, їй не потрібні твої ключі, в цьому будинку є невідомі тобі отвори, через які заходять і виходять люди, яких ти не помічаєш, Даміана зникла, тепер нас шестеро старих, дай мені ключі, Німенький, я хочу доєднатися до Даміани… Почекай, доки вона мене покличе, бо вона покличе мене, коли знайде Ромуальдо, який перевдягався у Велетня, він батько мого сина, біжи, біжи, безшумно біжи коридорами. Німенький, благаю тебе, Ірис, не промовляй слово Німенький, Німенький, Німенький, Німенький так голосно, тебе можуть почути, ти майже кричиш, ніби ти й секунди не проживеш без моєї присутності, тихо, нас почують. А Даміана? Хіба вона не чекатиме на мене в якомусь закапелку між коридорами, гігантська, дужа, з бородою і карабіном, щоб пустити мені смертельну кулю? Німенький, Німенький, пацюки й миші тікають від наших кроків, ми руйнуємо конструкції, які павуки позводили в коридорах, я знаходжу тебе поміж апельсинових дерев, на яких звисають золотисті плоди, ти сховалася, щоб побачити мене, мені треба наблизитися до головних дверей, щоб упевнитися, що їх замкнено на два оберти ключа. Цей коридор недовгий, хтось, можливо і я, намалював нескінченну перспективу на замурованому вікні, Даміана, певно, заблукала в цій симуляції глибини, шукай її тут, але ні, ти помиляєшся, ти розумієш, що це лише лінії на оманливій стіні, ти зупиняєшся і завертаєш в інший коридор, шукаючи мене. Я ховаюся в кутку, щоб відпочити й перевести подих після твого переслідування, ти юна, а я хирлявий, я більше не чую твоїх кроків, трошки відпочити тут біля головного входу, перед тим як піти до дона Херонімо, щоб він забрав тебе разом зі своїм монструозним сином із пари, який сидить у твоїй утробі, доки тебе не забрала інша, після гонитви коридорами твій подих кипить на моїй потилиці, немов подих тварюк, що збираються мене роздерти, я загнаний у цей кут, куди не доходить жодне світло. Ти торкаєшся мене.

— Німенький.

Я тримаю під пахвою швейцарське шале. Я тримаю ключі в кулаку в кишені своєї роби. Ти говориш дуже тихим і спокійним голосом, невідомим мені голосом.

— Я хочу вийти.

Я знаю, Ірис.

Я відчуваю цей запах тліні, старого одягу, цих мазей, якими ми тебе натираємо, ця мазь добра для бронхів, Амаліє, ти маєш більше сил, ніж я, натри як слід цій дівчинці спину, а цією, схожою на водичку рідиною, найкраще натирати набряклі щиколотки… Я заперечливо хитаю головою. Ти хапаєш мене за зап’ясток. Я опускаю ключі в кишеню роби. Ти береш мою руку і кладеш