Читати книгу - "Розпутний птах ночі, Хосе Доносо"

собі на груди, якими ти годуватимеш потвору, що не є дитиною Ромуальдо, як гадаєте ви з Даміаною, це навіть не моя дитина, бо я — сьома стара, я не маю статі, Пето, я клянуся тобі, я не маю статі, тому навіть не думай потикатися в цей будинок. Це дитина, яку зачав, заохочений моїм заздрісним поглядом, дон Херонімо де Аскойтіа, в лоні доньки злочинця.

— Торкнись.

Торкаюся.

— Подобається?

Я не відповідаю.

— Стисни її, дурню. Ти думаєш, я не знаю, що ти хочеш зробити зі мною люлі-люлі? Давай, візьми мене як слід, а потім відпусти.

Я відриваю руку від твоїх грудей. Тоді я запалюю слабеньке світло й демонструю тобі музичну скриньку, відчиняю кришку, ти чуєш «Венеційський карнавал», твої очі спалахнуть, я змушу їх заглянути в дзеркальця дверей і вікна, я показую тобі на двері, я хочу, щоб ти зайшла, зараз, зараз, зараз же, я зачиню тебе всередині музичної скриньки.

— Ти думаєш, я дурепа? Ти думаєш, що можеш обманути мене цією іграшкою?

Я не знаю, що відповісти.

— Кажу тобі, відпусти мене.

Я не чую. Я глухонімий, ти це знаєш, Ірис, я не розумію, нащо ти до мене говориш, якщо знаєш, що я не чую. Я не розумію нічого з того, що ти мені кажеш, через це, навіть якби я міг чи хотів зробити те, про що ти мене просиш, я б тобі не скорився.

— Брехня! Цілковита брехня. Ти не німий. Я з самого початку зрозуміла, що ти не німий, а просто вдаєш німого. Тому я й кликала тебе в коридорах, щоб ти почув мене і випустив. Ти ні німий, ні глухий. Коли ти дзенькаєш ключами всередині своєї роби, то робиш це в ритмі «Ми Бога любимо у законах, у наших школах, в домівках в нас, ми любим Боооооога…»[31] А справжні німі не можуть робити нічого в ритм, бо вони не чують, так що не роби з мене дурепу. Перед тим як чкурнути звідси, Даміана сказала, що здасть тебе архієпископу, тому будь обачним, він прийде по тебе найближчими днями. Якщо ти не хочеш, щоб я здала тебе матінці Беніті, випусти мене.

Це прекрасна аргументація, Ірис, вітаю тебе, твої аргументи завели мене у глухий кут, виставили мене всього на показ, тепер мені доведеться дістати все з-під ліжка: мій голос, мою здатність чути, моє забуте ім’я, мою заціпенілу стать, мої незавершені рукописи, тепер мені доведеться все це розгорнути й використовувати, що я зі всією скромністю і зроблю, чому б ні, моя сеньйоро, каже вам мій реверанс, мій возик до ваших послуг, я не стара, я Умберто Пеньялоса, батько твоєї дитини, чарівна вагітність — це казочки старих, до чийого кола ти не дозволяєш мені належати, адже ти вириваєш мене з цього м’якого прихистку, щоб я дозволив тобі відчинити двері й утекти в обійми долі, адже Даміана переконала тебе, що це твоя істинна доля, та не вір їй, Ірис, люди мають безліч доль, ти можеш увібрати будь-яку з них, та, яку тобі пропонує Даміана, — буквальна, злиденна, прісна, нікчемна.

— Я хочу вийти.

— Сама?

— Звісно.

— Щоб зустрітися з Даміаною?

— Бридка стара!

— Чому?

Ти замислилася на мить.

— Я вагітна. Коли Даміана йшла, вона розповіла мені казочку про те, що шукатиме Ромуальдо, але навряд, вона не шукатиме його, бо хоче залишитися зі мною. Я не хочу жити з цією старою лесбійкою Даміаною в будинку якоїсь сеньйори, яку вона знає і яка може розмістити нас у себе вдома, де до того ж живуть інші дівчата, доки ми не знайдемо Ромуальдо, не хочу. Я хочу знайти того, від кого я завагітніла, я хочу жити з ним.

— То був не Ромуальдо.

— Хто ж тоді?

— Я знаю, хто це був.

— Ну звісно ж, Велетень.

— Ні, це був дехто всередині Велетня.

— Ну звісно ж, Ромуальдо.

— Ні, інший сеньйор, один кабальєро…

— Облиш ці балачки, випусти мене.

Твою реалістичну мрію важко зруйнувати, це втілення, яке ти не хочеш кидати, воно належить тобі, воно майже й не мрія, ти справді подружка Ромуальдо, ти знаєш це і не даєш мені зруйнувати цю мрію, щоб посвятити тебе в іншу. Мрію про Ромуальдо ти знаєш добре, та ж, яку тобі пропоную я, для тебе завелика, але я можу скоротити її до твого розміру, я можу поступово тебе в неї вводити. Ти спішиш, ти більше не можеш, вийти, вийти негайно — цього ти хочеш, ти не можеш відкласти власне бажання вийти.

— Ти нашкодиш собі.

— Мені байдуже.

— Ти не матимеш де їсти і спати.

Ти знизуєш плечима, своїм жестом ти виказуєш зневагу моєму страхові непогоди, я не хочу, щоб ти його зневажала, бо хочу, аби він став твоїм страхом, принаймні сьогодні, цієї ночі — я говорю до тебе, ти мене слухаєш, я пояснюю тобі, що все, пов’язане з Велетнем, — фарс, тому що справжній батько ховався всередині Ромуальдо, який був не більше, ніж маскою, такою ж, як маска Велетня, котру знищили на її очах, тепер же настав час зруйнувати Ромуальдову маску з пап’є-маше, щоб знайти того, хто ховається всередині, справжнього батька твоєї дитини, він живе у своєму палаці зі скла і заліза, його видно з твого вікна, нема чого тобі видиратися по жмутку світла, Ірис, я знищу маску Ромуальдо і приведу до тебе справжнього батька, чекай на мене тут, вулиці жахливі, ними тиняються бородаті чоловіки, які постійно чатують, і лікарі, які завдають страждань, вирізаючи тобі органи своїми тонесенькими скальпелями, і пси, і лікарі переслідують людей, які ходять уночі вулицями і не мають при собі документів чи ніде постійно не проживають, зовнішня темрява не така, як у цьому будинку, Ірис, це темрява людей, які не знають, де впасти замертво, адже та темрява — то порожнеча, яка проковтує тебе, і ти падаєш і кричиш, падаєш і кричиш, падаєш і кричиш, і ніколи не перестаєш падати, бо дна немає, аж доки не втрачаєш свій голос, але ти продовжуєш падати й падати у цій нескінченності запаморочливих вулиць, чиїх назв ти не знаєш, сповнених облич людей, які сміються з тебе, які живуть у будинках, до яких тебе не пустять, і роблять речі, яких ти не розумієш, не наближайся, Ірис, не торкайся мене так, ні, Умберто, не дозволяй Ірис торкатися тебе, бо вона зруйнує твої личини, якщо ти не втечеш, тобі доведеться знову стати собою самим, а ти вже не