Читати книгу - "Розпутний птах ночі, Хосе Доносо"

таять у собі всю мудрість знедолених… Кажуть… Кажуть, що Брихіда була мільйонеркою, кажуть, що шовк треба прасувати ледь теплою праскою, постійно змочуючи… Кажуть, цей будинок ніколи не знесуть… Кажуть, якщо поставити соломинку в склянку з окропом, вона не трісне… Кажуть… Кажуть вони, ідучи путівцями років і либонь століть повторення слова «кажуть», ніхто не знає, хто це каже й кому це каже, й коли це каже, і як це каже, але ж казати-то кажуть, а отже, вони повторюють це сповнене певністю слово «кажуть», кажуть, що коли чоловік лягає з вагітною жінкою, то дитина народжується потворою. У напівтемряві підвалу, заповненого старими, ніби купами дрантя, які ледь похитуються, Марія Бенітес помішує вміст каструль над розпеченим вугіллям, а ароматна пара цього настою з лободи, що, як кажуть, добрий для шлунка, густішає, щоб надати форму беззаперечної істинності потворного сина дона Херонімо й Ірис, якого хтось зародив у комусь, коли Інес нарешті завагітніла, я не хочу торкатися її, бо боюся зіпсувати свого сина, який має бути досконалим, до того ж кажуть, якщо кохатися із… Хтозна-де і хтозна-коли почув дон Херонімо те «кажуть», яке захищає цього його сина, зіпсованого всіма місцевими хлопцями, всіма крутеликами з центру, які злягалися з Ірис, всіма переодягненими генералами й академіками всередині голови Велетня, так, доне Херонімо, ваш син буде сенсаційним монстром, гідним прізвища Аскойтіа, я, Пеньялоса, не зміг би зачати величне дитя-потвору, хіба що звичайнісіньке негарне, слабке й несите дитя, одне з тих, що плачуть від голоду, а не через те, що їм сниться беззаперечна реальність вражаючих нічних жахіть, як тих, що снитимуться потворі, яку приведе на світ родюча утроба Ірис Мателуни, мішай, Маріє, ти знахарка, ти знаєш, що люди кажуть, помішуй настій, із якого йтиме пара, що намалює це безформне обличчя, це перекривлене тіло, яке витягне дона Херонімо з м’якого крісла закритого клубу, де він читав газету й задрімав, забувши про всі свої шляхетні турботи, облишивши владні обов’язки, будь-які виснажливі задуми, як у старі часи, бо вам легше відрощувати власне обвисле воло, яким ви зраджуєте біль мого батька, гідного того, щоб його поважали, ви не маєте права його ошукувати, доне Херонімо, і жоднісіньким чином, як каже Марія Бенітес, яка помішує настій, з якого виринає потвора-спаситель, а ти, Амаліє, ти теж запевняєш, що чула це саме, не перебивай її, Доро, ти теж, Рито, що запевняєш, що це геть не стосується бідолашної Ірис, яка ніколи ні з ким не спала, ні раніше, ні потім, чоловіків не існує, Брихіда вигадала чарівну вагітність, Брихіда зачала дитину Ірис, Брихіда є матір’ю потвори, Брихіда знала про все. Марія продовжує помішувати настій у каструлі, що висить над вугіллям, цей кривий і зіпсований Аскойтіа всміхається мені з паволоки, я хочу колисати його у своїх руках, поки старі коментують, кажуть, бурмотять і слухають Марію Бенітес, яка є знахаркою і яка, кажуть, знає багато всього, не так, як Брихіда, звісно, але достатньо знає ця Марія Бенітес:

— …така-от мені думка спала. Не ображайтеся, Рито… Але тієї ночі, коли ми її знайшли, хтось міг залізти сюди, аби збезчестити нашу невинну бідолашку, серед чоловіків є такі дегенерати… Кажуть, що вони шукають таких дівчат, як Ірис, і роблять із ними огидні речі, і тоді через переляк усі соки їхнього тіла отруюються… І якщо сталося так, як я кажу, і якщо дитина ще не померла, то вона найпевніше народиться потворою.

— Вона не померла.

— Я вчора прикладала їй руку до живота й дитинка ворушилася.

— То може бути нестравлення, вона вчора пізно ввечері з’їла банан…

— Ні, банан, кажуть, краще не мішати ввечері з пивом, тоді він падає мертвим тягарем у шлунку, а пива Ірис не пила, звідки б вона взяла пиво.

— Отже, ви кажете, що народиться потвора.

Ми переглядаємося, не знаючи що сказати, аж доки зі спідниці сплячої Ірис не заговорила Даміана:

— А що нам із того, що народиться потвора?

Ми не знали, що відповісти. Кажи, Даміано, кажи.

— Так навіть краще. Якщо народиться потвора, то ніхто її не захоче, і ніхто сюди не потикатиметься, щоб відібрати в нас дитину. Люди бояться потвор. Звісно, кажуть, що часом приходять лікарі й забирають дітей-потвор до лікарень, щоб там їх обстежувати і ставити досліди. Ці бідолашки дуже страждають. Потвори цінні, їх мало, майже нема. Була в мене подружка, яка народила чудернацьку дитину. Лікарі її в неї викрали і, як кажуть, закрили у скляній банці з червоною рідиною і годували крізь зонд, моя подружка так і не побачила більше свого дитяти, ні копійки їй за нього не заплатили.

Я знаю, навіщо ти обробляєш їх, аби вони думали, що Ірис народить потвору: щоб заспокоїти їх, поки ти разом із Ірис плануватимеш план втечі в те, що, на вашу думку, є реальністю. Бідолашна стара, ти впевнена, що батько — це Велетень. Що Ромуальдо єдиний, хто займав Велетневу голову. У твоїй традиційній свідомості існує батько, якого треба знайти й обтяжити сином. Тобі невідомий зворотний бік речей, дюжини батьків, які ховалися за маскою Велетня, я замислив усе ще до того, як ти почала писати свою реалістичну історію: родина, мати, батько, син, будинок, утримання, годування, страждання… Вір і далі в ці речі, Даміано, сплітай нитки твого міщанського щастя, твоєї буденної журби, а тимчасом я, завдяки парі, яка осідає і твердне, сплету щось інше, щось, що народилося з анархічної свободи, в яку зливаються розум старих, однією з яких є я.

— Так, але ж ми не дурні. Ми й не думаємо віддавати його лікарям чи будь-кому іншому, навіть матінці Беніті чи отцю Асокару. Тепер, коли ми знаємо, що народиться потвора, ми маємо дбати ще більше, щоб ніхто не дізнався про її існування. І тримати її замкненою тут, поки одного дня вона не захоче здійнятися з нами всіма до воріт Слави в красивій колісниці, такій, на якій везли Брихіду, — тільки білій, і щоб коні були білі, а не чорні, і щоб із крилами, бо треба буде летіти на небо поміж дощу з квітів під звуки райської музики…

— Якби ж бідолашна Брихіда була жива!

— Бодай би ми не повмирали!

— Який гарний був Брихідин похорон.

— Гарний.

— Найгарніше, що ми бачили в цьому домі.

Пильнувати за Даміаною й Ірис весь день, аж доки не настане година вечеряти і йти спати. Коли сон позабирав нас до себе всередині наших хижок, Ірис і Даміана дочекалися повної