Читати книгу - "Горіхова шкатулка"

добре кероване місто посеред глупої ночі. За стінками — ритмічне сум’яття дядькового храпу, тихіше, ніж зазвичай. За стінами кімнати — ні звуку дорожнього руху. Іншим часом я перекотився б, наскільки вийшло, на інший бік і відплив назад, у сон без сновидь. Але нині одна скалочка, одна очевидна до різкості правда з попереднього дня проштрикує ніжну тканину сну. І тоді все, усі нечисленні, охочі до роботи дійові особи, просочуються крізь розрив. Хто перший? Мій усміхнений батько, нові й непрості чутки про його порядність і талант. Мати, до якої я прив’язаний, яку я зобов’язаний любити й ненавидіти. Пріапічний, сатанічний Клод. Елодія, спостережлива поетка, хижа птиця, якій краще не довіряти. І боягузливий я, що самого себе звільнив від обов’язку мститися, від усього, крім думки. Ці п’ять фігур обертаються переді мною, розігруючи свої ролі в подіях точно так, як у житті, а тоді — як могли б і як іще можуть. Я не маю жодної режисерської влади. Я можу тільки спостерігати. Минають години.

Пізніше мене будять голоси. Я на схилі пагорба, що означає, що мати сидить у ліжку, підперта подушками. Дорожній рух ззовні ще не сягнув своєї звичної насиченості. Гадаю, це шоста ранку. Моя перша турбота — чи нам не припадає зараз ранковий візит до смертельного атракціону. Але ні, вони навіть не торкаються. Тільки розмова. Вони отримали достатньо задоволення, щоб його вистачило щонайменше до полудня, що відкриває зараз можливості для злопам’ятливості чи розмірковувань, або навіть і для жалів. Вони обрали перше. Мати говорить бляклим тоном, відведеним у неї спеціально для образ. Перше повне речення, яке я розбираю, таке:

— Якби тебе не було у моєму житті, Джон був би сьогодні живий.

Клод роздумує.

— Аналогічно, якби тебе не було у моєму.

За цією блокувальною реплікою настає мовчанка. Труді пробує знову:

— Ти перетворив дурні забавки на щось інше, коли приніс ту річ додому.

— Ту річ, яку ти змусила його випити.

— Якби ти не...

— Послухай. Дорогенька.

Це лагідне звертання — здебільшого погроза. Він вдихає й роздумує знову. Він знає, що має бути добрим. Але доброта без бажання, без обіцянки еротичної нагороди для нього складна. Зусилля чути в нього в горлі.

— Усе добре. Не кримінальне правопорушення. Рухаємося призначеним курсом. Та дівчинка усе розкаже правильно.

— Дякувати мені.

— Дякувати тобі, це правда. Свідоцтво про смерть, добре. Заповіт, добре. Крематорій і всі прибамбаси, добре. Продати будинок, малого...

— Але чотири з половиною мільйони...

— Це добре. У випадку найгіршого випадку, плануємо план «Б» — добре.

Сама тільки будова речення могла б наштовхнути на думку, що мене продають. Але в момент доставки я нічого не коштуватиму. Або не вартуватиму.

Труді зневажливо повторює:

— Чотири з половиною мільйони.

— Швидко. Ніяких питань.

Катехізис коханців, який вони, можливо, вже проходили. Я не завжди слухаю. Вона каже:

— Навіщо поспішати?

Він відповідає:

— На випадок, якщо щось піде не так.

Вона каже:

— Чого я маю тобі вірити?

Він відповідає:

— Не маєш вибору.

Чи готові вже папери для продажу будинку? Чи вона вже підписала? Я не знаю. Часом я куняю та чую не все. Але мені байдуже. Сам я нічого не маю, тож нерухомість мене не цікавить. Хмарочоси, халупи з листів заліза та всі мости і храми між ними. Забирайте собі. Мої інтереси лежать тільки у власне післяпологовій сфері — прощальний відбиток копита, скривавлений агнець підноситься до неба. Завжди догори. Гаряче повітря без кулі. Візьміть мене з собою, скиньте баласт. Дайте мені мою спробу, моє потойбічне життя, рай на землі, навіть пекло, тринадцятий поверх. Я витримаю. Я вірю в життя після народження, хоча знаю, як складно відділити надію від факту. Щось на кшталт вічності підійде. Дні літ наших сімдесят літ? Загорніть, беру. Щодо надії — я чув про останні бійні в гонитві за мріями про наступне життя. М’ясорізка в цьому світі, блаженство в тому. Молоді чоловіки з нещодавно запущеними бородами, з прекрасною шкірою та довгостволами на бульварі Вольтер дивляться у прекрасні недовірливі очі власного покоління. Невинних убивала не ненависть, але віра, ця виголодніла примара, досі шанована навіть у найпоміркованіших кварталах. Бозна-коли хтось оголосив чеснотою безпідставну впевненість. Тепер найввічливіші люди кажуть, що так і є. Я чув їхні ранкові недільні трансляції з подвір’їв соборів. Найблагородніші привиди Європи, релігія та, коли вона похитнулася, безбожні утопії, переповнені науковими доказами, — разом вони випалювали землю з десятого до двадцятого століття. І ось вони знову: зросли на Сході та в гонитві за своїм тисячолітнім царством учать малюків перерізати горлянки плюшевим ведмедикам. І ось він я з моєю доморослою вірою у наступне життя. Я знаю, це більше за радіопередачу. Голоси, що їх я чую, — не в моїй голові, або не тільки в ній. Я вірю, мій час настане. Я також чеснотливий.

* * *

Ранок минає без подій. Обмін приглушеними шпильками між Труді та Клодом слабшає та відступає перед кількагодинним сном, після якого вона залишає його в ліжку та приймає душ. У теплі стрімких барабанних крапель і звуку материного мелодійного мугикання я переживаю непоясненне відчуття радості й захвату. Я не можу втриматися, не можу стримати щастя. Чи це чужі гормони? Навряд чи це важливо. Я бачу світ золотим, навіть попри те, що цей відтінок — саме тільки слово. Я знаю, що він недалеко на спектрі від жовтого, теж лише слова. Але золотий звучить правильно, я відчуваю це, відчуваю на смак там, де гаряча вода ллється каскадом через мою потилицю. Я не можу згадати подібної безжурної насолоди. Я готовий, я йду, світ мене впіймає, піклуватиметься про мене, бо не зможе проти мене встояти. Вино з келиха, а не з плаценти, книжки просто при світлі лампи, музика Баха, прогулянки берегом, поцілунки під місячним сяйвом. З усього, що я до сьогодні чув, я знаю, що ці насолоди недорогі, доступні, чекають на мене. Навіть коли кипуча вода перестає, коли ми виходимо на холодніше повітря і Трудін рушник розтрушує мене так, що зір мутиться, я відчуваю, ніби чую у своїй голові спів. Хори ангелів!

Черговий спекотний день, черговий текучий кондитерський витвір, як мені мріється, з ситцю, вчорашніх сандаль, але без парфуму, тому що її мило, якщо це той шматок, що Клод подарував їй, має аромат гарденії та пачулі. Сьогодні вона не заплітається. Натомість два пластмасові прилади,