Читати книгу - "Арон, Олекса Мун (Alexa Moon) "

Лера

Я навмисно затримуюсь допізна на роботі. Від слів Арона, що тепер на мені висить якийсь маленький борг, усередині оселилося погане відчуття. Який до біса борг? Але відчуття, що його слова не порожній звук тримають мене в лещатах, не даючи розслабитись весь день.

Загалом, наприкінці дня від власних думок я була вичавлена як лимон. Хотілося повернутися до себе додому і закритися у квартирі на всі наявні замки.

На паркуванні біля будинку я теж стирчала чимало часу. Думала, якщо його величезна машина заверне до мого будинку, я одразу зірвусь з місця і поїду ночувати до готелю. Набагато краще провести ніч у готелі, ніж залишатися з ним наодинці, дозволяючи темряві розквітати в мені.

Але я навіть і подумати не могла, що коли нарешті опинюся у своїй квартирі, замкнувшись, зіткнуся носа до носа з непроханим гостем. Одному бісу відомо як Арон пробрався сюди й скільки часу провів тут, ось так — розвалившись на моєму зручному дивані.

— А ти, дивлюся, не надто й поспішала…

Його голос порушує мертву тишу, а я підскакую на місці так і не встигнувши увімкнути освітлення. Ключі вискакую з пальців і з дзвінкою луною ударяються об кахель, так само як і мої надії на спокійний вечір.

Я повільно обертаюся і нарешті бачу його, істерично усвідомлюючи, що тільки-но сама нас замкнула в цій квартирі.

Гашу раптовий порив схопити ключі та вилетіти з квартири. Зрештою, я не дурна імпульсивна юна особа, а доросла жінка, яка цієї миті знаходиться на своїй території.

— Як ти зайшов? — беру себе до рук і починаю знімати верхній одяг. Підіймаю ключі. Вішаю їх на гачок.

— Через двері, — бавиться ситуацією, яка абсолютно не бавить мене. — Подумав, через вікно буде занадто химерно.

— Де твоя машина? На паркуванні її нема. — Досі, спокійно намагаюся промацати ґрунт, а відчуття таке, ніби я йду вістрям ножа.

— Ну, то це спеціально було заплановано, щоб тебе не злякати...

Я чую шерех. Ніби Арон підвівся та починає повільно скорочувати між нами відстань, роблячи нестерпною цю ситуацію.

Він ще не підійшов, а я вже відчуваю, як моє тіло покривається мурашками. Гострими голками. Шкода, що вони не можуть захистити мене…

— Арон, тобі краще піти! — хочу сказати це твердо, впевнено. А виходить надламано.

— Куди ж я піду, Леро? — мов справжній демон Арон виходить із темряви під світло вуличного ліхтаря, що пробирається через вікно. Його очі сяють, а на губах застигла звична усмішка. Він обов'язково зараз скаже якусь дурість, від якої серце пропустить удар.

— Значить, піду я!

— Нікуди ти не втечеш!

Не встигаю зробити крок, як Арон хапає мене за лікоть й смикає на себе. Впивається поглядом у мої губи й тихо гарчить:

— Продовжимо, на чому зупинилися? Цілий день на тебе стоїть. Думати нормально не можу.

— То піди й зніми напругу зі своєю повією! — різко випалюю я. І ось знову на ті ж граблі... Він так вміло підганяє і я вибухаю на емоціях.

— Не вставляє вона мене, — його рука опускається мені на поперек, і я впираюсь животом у кам'яний пах. — Мене вставляєш ти!

Чому ці дурні слова так сильно впливають на мене? Чому поряд з цим хлопчиськом стає все так складно й «занадто»?

— Давай просто продовжимо те, на чому зупинилися в обід?

— Не продовжимо! — відштовхую хлопця від себе. Поки в мене ще залишилися хоч якісь сили чинити опір — я це робитиму. — Іди спустошуй мій холодильник. Або ще щось... а краще йди звідси! Я втомилася та хочу в душ!

Відступаю від нього і прямую у ванну. Потрібно буде, проведу там усю ніч. Ось тільки слова, які долітають до мене за секунду, лякають до чортиків своєю рішучістю, змушуючи завмерти на місці.

— Душ? — іронічно зауважує Арон. — Чудова ідея. Як я сам до цього не додумався?

Я не встигаю зачинити за собою двері у ванну. Мені заважає Аронова нога. А потім, нахабна рука хлопця  смикає ручку на себе, змушуючи випробувати справжній розпач. Його погляд красномовніший за будь-які слова. Чорні очі вже трахнули мене біля того умивальника…

У горлі застряє ком. Він заважає говорити та дихати, тому далі діє Арон. Моє замішання його нахабством хлопець розцінює як згоду.

Один крок і я в полоні. У полоні його рук, очей, губ.

— Арон...

— Замовкни. Відключи голову на одну ніч, — гарчить мені в губи.

— У тебе все так просто.. — видихаю у відповідь.

— А навіщо ускладнювати, коли обидва хочуть одне одного?

— Дуже багато в тобі самовпевненості.

— Справді? — чорні очі небезпечно сяють, а долоня безцеремонно проштовхується під одяг. Його пальці нахабно збирають вологу, що виступила, і Арон демонструє мені власну поразку, розтираючи її на пальцях.

Боже...

— Ще питання будуть? — але потім передумавши, він додає: — Годі балакати, Леро!

Закриває мій рот своїм, зриваючи з губ стогін і починає роздягати мене. Тіло досі пам'ятає його дотики, але мозок все одно протестує. Втім, недовго. Коли поцілунок стає глибшим і вологішим, я здаюся. Розслабляюсь у сильних руках і вступаю у гру.

Вимкнути голову на одну ніч? Можна спробувати. Дітися вже нікуди…

Арон має гарне тіло. Сильне, молоде. Його хочеться торкатися, ковзати, дряпати.

— Покажи мені справжню себе. Зі мною можна. — шепоче змій спокусник. — Я точно не засуджу.

— А після? Нарешті, залишиш мене?

— Не обіцяю, — вирячився на мою мереживну білизну.

Я роздягаю його, а він мене. Цілуючись, ми опиняємось у просторій душовій кабінці. Він не перестає мене розглядати. Вперше за весь час ми бачимо один одного без одягу за достатньої кількості світла. Стає незатишно. Мені не двадцять п'ять, як цьому молодику...

З-під стелі починає литися вода. Його прикрашений татуюванням натренований торс покривається дрібними краплями.

— Навіщо стільки тату? — не утримуюсь, повторюю пальцем візерунок на шкірі. Під пальцем відчуваю, як від моїх дотиків з'являються мурашки. Арон, рвано видихає й опускає голову вниз, спостерігає за дотиками.