Читати книгу - "Пам'ятаю тебе, Олена Арматіна"

У головному замковому залі було повно народу. Весь вільний простір був зайнятий ельфами великої п'ятірки. І тільки середина величезного приміщення пустувала.

Грант зайняв зручне містечко - так, щоб бачити те, що відбувається в залі і, одночасно,  мати хороший огляд сходів, що ведуть до покоїв його жінки. Його серйозно турбував той факт, що Бессни могли наряду з  Ломурами звинуватити і його обрану. Таку можливість не можна було відкидати. Тим паче,  що батько його обраної  поводив себе досить дивно. Надто байдуже. Надто спокійно. Невже він не знав, де знаходиться його дочка? В чиїх  злочинних  руках? Грант вирішив трошки поспостерігати. І у любому випадку був готовий захищати свою щойно знайдену жінку. Яке б  рішення не винесло судилище. Чого б це йому не коштувало.

Священне дійство розпочалося. У середині кола зайняли своє місце голови родів. Перед кожним із них на кам'яних підставках із в'яззю з дорогоцінного каміння спочивали родові артефакти. Артефакти випромінювали світло, яке гнучкими зміями вилося і заповнювало весь порожній простір.

Оплутаних вогненними зміями, одного за одним вводили в магічне коло тих, хто переступив ельфійський закон. Магія змушувала їх, корчачись і звиваючись розповідати свою страшну історію.

Білий ельф Ерік, народжений Бесснами, ззовні незворушно вислухав Ломуров, які зізнавались у своїх чорних задумах – він уже прийняв рішення про їх долю, і сподівався, що й інші верховні будуть з ним згодні. Свою сестру він уже відправив із надійною охороною до родового замку і тепер обережно оглядався навколо у пошуках тієї, яка допомогла йому повернути кохану сестру.Тієї,  що таким дивним чином покликала його. Він не знав ані ім’я золотоволосої  дівчини, ні ким вона доводилася Ломурам.

Покритий буйною рослинністю старий Голтен нерухомо і з кам'яним обличчям вислуховував зізнання. Жоден м'яз на його обличчі не передав ту бурю емоцій, злості та каяття, яку викликали почуті розповіді. Він був готовий розірвати собі груди - так там пекло і саднило. Власними руками він віддав свою слабку і ніжну дівчинку на муки до лігва чудовиська. Більше за все йому хотілося кинути напризволяще те судилище,  схопити Ломура за шкірку та вимусити того привести до Тамарі. Намагаючись робити це непомітно,  з поміж пухнастих  вій він оглядав залу у пошуках  своєї  доньки.

Чи могло трапитися таке,  що він просто не може впізнати її? Всі останні десять років він  старанно випалював із  свого серця образ  дівчинки-златовласки.  Її обличчя майже стерлося із  пам’яті,  але із серця вона так і не пішла. Саме в ці хвилини перед його очима стояв докірливий та сумний погляд  коханої лісової жінки, що двадцять п’ять років тому подарувала йому доньку. Народила йому дитину, щоб  за декілька місяців зникнути із  його життя в невідомому напрямку.

Ось чому так біснувався родовий артефакт. Вони майже вбили його дитину. У щирій надії, що ще не пізно і його дівчинка все ще жива – він пильно вдивлявся в обличчя Ломурів та їх челяді. Лише страта – ухвалив своє рішення старий Голтен.

Він усе чекав і чекав на визнання – куди ж ці мразі сховали його Тамарі. Нехай вона буде слабкою і хворою - він все поправить. Він винайде найкращих лікарів по всьому чарівну світу. Він  майже не сумнівався,  що його мати вже шукає їх. Якщо буде потрібно,  стане на коліна перед  Сульфідами – подейкують,  що вони на короткій нозі із  самими темними демонами. Вони навіть схожі на тих  демонів – високі, кремезні, чорняві та чорноокі, сильні як фізично,  так і магічно. Та навіть звернеться до лісового народу. Адже мати Тамарі була дочкою  того народу,  і передала своїй золотоволосій донці багато їх рис.

Вражений розмахом змови був і Ульріх із  роду Сельфідів. Власне, його сім’ї ті чудовиська не торкнулися. Але раз за разом він ловив себе на думці – на місці цих двох юних жінок могла бути і його дочка. Він був, звичайно ж, згоден із запропонованим білими ельфами покаранням. Дещо спантеличувала його поведінка сина - на перший погляд Грант стояв незворушний. Але Ульріх дуже добре знав свого сина – про що він так мріяв? І куди постійно вертається його погляд? Немов відчувши пильні очі батька, Грант відкинув рукою чорне пасмо, що заважало йому. І Ульфік просто гикнув від несподіванки – а ручки в сина світяться! Та не простим – а синім вогнем! Насилу йому вдалося взяти себе в руки і вслухатися в звинувачення. Але очі раз у раз обмацували замок у пошуках тієї самої судженої його сина. Ким була та, що пробудила у його сина вогонь кохання?

Так склалося,  що чотири воїни, чотири ельфи навіть не здогадувалися,  що зараз думали про одну і ту ж саму дівчину. Їхні думки не давали їй відпочити і відновитися, вони все наполегливіше й наполегливіше виривали Тамарі з рятівного оздоровчого сну.

Але були ще одні очі, які також шукали її.

Величезні смарагдові очі здавались ще більшими від тривоги і занепокоєння. А тривожитися було через що. Велма не чула своєї подруги. Не відчувала. Остання думка, що вдалося їй упіймати – було відчайдушне "Допоможи!"

Скільки не звала Велма, скільки не закликала своїх лісових духів-помічників, все марно. Тільки прогавила дорогоцінний час. Вона вирішила вирушити на допомогу до подруги, але раніше віднесла сплячу Тассю до порталу. Надійно влаштувавши дитину в печері по інший бік проходу, відьма додала ще трішки сонних чарів – щоб маля не прокинулася до її повернення.

Велма ще навіть не побачила замок Ломурів, а вже зрозуміла, що відбувається щось незвичайне. Над замком збиралися хмари, виблискували  блискавки. По околицях мовчазними тінями кралися воїни, до самих  зубів заряджені магією,  та виловлювали тих Ломурів, яким вдалося розбігтися в ріхна сторони. Сидячи в кущах, Велма бачила тих, що сиділи у дворі замку на колінах і були обплутаних сяючими кайданами. Дакс та його мати, тітки, декілька сестер. Бачила юну біляву Еріку, що зникла разом зі своїми охоронцями в порталі. От тільки не бачила та не чула вона Тамарі.