Читати книгу - "Чи вірили греки у свої міфи?, Вейн Поль"

Те, що дозволило народженню історичної науки такою, якою її уявили сучасні учені, не полягало у розрізненні первннних та вторинних джерел (їх розрізнили дуже скоро, і це розрізнення не є панацеєю); цс було розрізнення джерел та |)еальності, істориків і самих історичних фактів. Отож, після епохи Павсанія їх плутають усе більше і більше, і їх будуть довго сплутувати аж до Боссюе, який встановлював ще синхронізм між Абімела-хом і Геркулесом, бо повторював те, що говорила “Хроніка” Евсебія. Ми закінчимо саме на цьому новому способі вірити в міфи.

Відносини між історичним жанром і тим, що довго називали граматикою чи філологією, не є прості. Історія хоче знати, “що насправді відбувалося”, was eigentlich geschehen /а*/200 (казав Ранкс), тоді як філологія є думкою думки, пізнанням знаного, Hrtienntiiis des Erkannten201 (казав Бек).

Часто знання того, що відбулося, є лише способом пояснити якийсь класичний текст — благородний предмет, його історія є лише референтом, саме так відбувається, коли історія Римської республіки лише послуговує для кращого зрозуміння Цицерона. Частіше обидва підмети сплутані; те, що давніше називали “літературна історія” (себто історія, пізнана через літературу) і що сьогодні називають гуманізмом, має на думці Цицерона через події останнього століття Республіки і має на думці історію століття через незліченні деталі, які містить творчість Цицерона202. Щодо протилежного способу дії, він трапляється рідше, однак також існує; він полягає у тому, щоб послуговуватися текстом для ілюстрації реальності, на яку він посилається і яка залишається для філолога-історика головним об’єктом. Це спосіб дії якогось Страбона: знаємо сліпу любов, яку відчував Страбон до Гомера за прикладом свого господаря Хрісіппа; так і настільки, що VIII книжка його “Географії”, яка вміщає опис Греції, насамперед спрямована на те, щоб ідентифікувати назви місцевостей, які читаємо в Гомера. Чи Страбон прагнув до того, аби краще витлумачити гомерівський текст, чи, навпаки, звеличити славу різноманітних міст, иадаючи їм гомерівської референції? Лише друга інтерпретація істинно добра, бо в іншому разі була б незрозумілою така фраза: “Було б важко сказати, де знаходилась Ріпа, Стратія і вітряна Еніпея, про які говорить Поет, та, якби це знайшли, воно нічого б не дало, оскільки ця місцевість сьогодні незаселена”201.

Ллє існує також третій спосіб дії, дуже розповсюджений, в якому навіть не робиться різниці між реальністю і текстом, який про нього говорить; цс якраз спосіб дії цього Евсебія, через якого міфічна історія, якою її знаходять в ГІавсанія, перейшла до Боссюе. Річ не в тім, що Евсебій неспроможний відрізнити подію і текст! Але для ні>ого джерела самі складають частину історії; бути істориком — означає розповідати про історію, це також розповідати про істориків. Чи більшість наших філософів і психоаналітиків роблять інакше у своїх відповідних галузях? Бути філософом — це найчастіше бути істориком філософії; знати філософію, це знати те, що здавалось думали різні філософи: знати, що це таке. Едіповий комплекс полягає насамперед у тому, щоб знатті чи коментувати те, що про нього сказав Фрейд.

Кажучи точніше, цій неясності між книжкою і тими речами, про які говорить книжка, наголос: робиться то на речах, то на самій книжці. Перший випадок — це випадок кожного тексту, що вважається виявленим, або таким, що виявляє: коментувати Арістотеля, Маркса або Digestc, поглиблювати текст, нав’язувати йому когерентність, наперед давати йому кредит довір’я щодо найрозумнішої інтерпретації чи найбільш можливої aggiomata, це допускати, що текст має глибину та когерентність самої реальності. Відтепер поглибити текст буде тим самим, що поглибити реальність204; текст буде названий глибоким тому, що буде неможливо його додатково поглибити понад те, що написав його автор: те, що поглиблюють, змішується таким чином зі самими речами.

Однак акцент можна також поставити на книжці, взятій як предмет корпоративної упередженості. Такий спосіб дії був тим способом, який Античність надавала своїм філологам, яких називали граматиками. Спосіб дії, який не обмежувався тим, що тексти призначалися для класиків, чиї твердження — правдиві або фальшиві в усякому разі важливо пізнати: те, що стверджувала книжка, мало репутацію автентичного. Бувало так, що граматик подає за правдиві легенди, яким він не вірить як людина: розповідали205, що Дідим, найбільший ерудит Античності, який написав стільки книжок, що не годен був усіх їх пам’ятати, якогось дня обурився тією історичною пригодою, про яку йому розповідали і яка, на його думку, не мала жодних підстав; йот зробили дові-рлив іпшм, показавши йому один із його власних творів, в якому ця історія подавалася як правдива.

Спосіб дії, що різниться від ставлення до міфу, коли якесь слово промовляє само по собі, як слово авторитетне. Інішгіі також спосіб дії від способу такого собі Фу-кідіда, Поліба, Павсалія: вони, схожі на наших репортерів, не цитують своїх джерел і, здасться, бажають, щоб їм повірили на слово, оскільки пишуть для загалу, а не для своїх побратимів. Так само Евсебій не цитує своїх джерел: він їх переписує; це не значить, що він голослівно у них вірить, а ще менше оголошує історію — “справді науковою”: це тому, що, написане, складає частину речей для пізнапня; Евсебій не розрізняє між знанням речей і знанням того, що є у книжках. Він плутає

• • • • *

історію і граматику- і, якщо віриш у прогрес.*, мусиш погодитись, що його метод є кроком назад.

Подібний спосіб дії, де йдеться про знання того, що знає себе, був дуже властивий для того, щоб стати хра-нитслем міфів. Гарним прикладом цього була “Природнича історія” Плілія. У ній знаходимо207 список великих відкриттів: теорія вітрів пов'язана із Еолом, винахід веж “із циклопами, на думку Арістотсля”, ботаніка з Хіро-ном, сином Сатурна, астрономія — з Атласом, а пшениця

—    з Керерою, “яку через те вважали богинею”. Як це часто трапляється, метод думки, себто питальник, витворював думки: Пліній підкорився законові жанру; замість того, щоб роздумувати над самими речами, список який слід було доповнити, не дозволив цьому невтомному читачеві відповісти на запитання: “Чи знаємо, хто що винайшов?”, а він відповів: “Еол — Атлас”, бо він знав усе, що надибуємо в усіх книжках.

Евсебій так само. Його “Хронологічний реєстр” або “Короткий огляд усіх історій” викладають суть дев’яти століть думки про міфи і будуть базою історичного пізнання включно аж до Дома Кальмета208. Тут надибуємо генеалогію царів Сікіона і царів Аргоса, першим з яких був Інахос, джередом тут послуговує історик Кастор; генеалогію Місенів із Атреєм, Тісстом, Орестом та генеалогію Афін з Кекропом і Пандіоном. Маємо усю синхронність подій: тоді, коли Абімелех панував над гебрей-іціми, відбулася