Читати книгу - "Чи вірили греки у свої міфи?, Вейн Поль"

битва лапітів і кентаврів, “яких Палаі-фатос у своїх “Невірогідних речах” називає славними сомалійськими вершниками”; маємо датування: Медся пішла :ш Ясоном і покинула свого батька Еста сімсот вісімдесят років після Авраама, а отже, за тисяча двісті тридцять п’ять років до народження Спасителя. Евсебій

—    раціоналіст: 650 р. за царювання Авраама Ганімеда вкрав сусідній князь; отже, “казка-вигадка” про Зевса з його орлом. Горгона, якій Персей відтяв голову 670 р. за царювання Авраама, була звичайнісінькою куртизанкою сліпучої вроди. Знов закінчимо, цитуючи “Виступи про всесвітню історія” єпископа з Мо: Троянська війна, “п’ятий вік світу”, є “часом, спроможним зібрати те, що казкові часи”, коли правда “зодягнена" у вигадки, “мають найневнішого і найкрасивішого”; справді, тут бачимо Ахіллесіп, Агамсмнонів, Менелаїв, Улісів, Cap і і єдина, сина Юпітера, Енея, сина Веиери”.

Від Геродота до Павсанія і Евсебія, я сказав би до Боссюе, греки не переставали вірити у міф, робити з нього проблему, і їхня думка зовсім не авансувала щодо свідчень стосовно цієї проблеми, чи навіть щодо її вирішення; упродовж півтисячоліття було багато умів, таких як Карнеад, Цицерон чи Овідііі, аби не вірити в богів, однак ніхто не засумнівався в Гераклові чи Еолі, навіть задля раціоналізації; християни напосілися на богів міфо-

•    •    оми    «

лот, в яких ніхто не вірив , але нічого не сказали про міфологічних героїв, оскільки вірили в них так само, як і інші люди, включно із Арістотелем, ІІолібом та Лукрецієм.

Як то сталося, що врешті перестали вірити в історичність Еола, Геракла чи Персея? Нічого спільного з цим не мас ні чисто науковий метод, ні діалектика — матеріалістична чи нематеріалістична. Рідко трапляється, щоб значні політичні або інтелектуальні проблеми виходили на якесь рішення, тобто були розв’язані, впорядковані і забуті; частіше вони губляться у пісках, де про них забувають або ж вони стираються з пам’яті. Християнство стерло проблему, ключ до якої греки не знайшли, а, крім того, не могли самі її позбутися. Можна здогадуватися, що вони захопилися нею з міркувань не менш ніж випадкових.

Від певних століть годувальниці перестали розповідати дітям про героїв і богів, однак учені ще вірили у них на свій лад. Вони покінчили з тим із двох пріпшн. Історія народжена із пошуків, репортажу закінчилася з Евсебієм історією, змішаною з філологією; у сучасників наїюджується річ дуже відмінна, яка, однак, має також назву історія; вона вийшла із вченої суперечки та розбіжностями із філологією. Перестали сплутувати, віддаючи однакову пошану, історичну реальність і тексти, які про неї говорили, проте суперечка стародавніх і сучасних позбавила ті тексти їхнього ореолу. А потім прийшов Фонтенель, який подумав, що у грі уяви може не бути навіть жодного правдивого слова. Однак від проблеми міфу не звільнилися, вона радше ускладнилася210; більше не задумуються: “яка правда міститься у байці? Бо вона містить правдивість, ніхто не може про ніщо говорити”, але радше: “яке значення чи яку функцію виконує міф? Бо не можна говорити чи уявляти собі задля нічого”. Навіть так.

Така потреба знайти для гри уяви причину існування виявляє певну нашу розгубленість перед помилкою і є зворотньою стороною нашої власної міфології правди і науки. Як то, думагмо ми, людство могло так довго і багато помилятися? Міф ироти розуму, помилка проти правди, — цс мав би бути однії шанс із двох. Оскільки прнидя залишається єдиною і безсумнівною, помилка, певно, йшла від модальностей віри нерівних за інтенсивністю та ва[хгістю. Людство, можливо, помилялося в тому, що надто довго покірно підкорялося аргументові авторитету' або суспільних уявлень. Та чи воно дуже сильно у це вірило? Вольтерівські уми потайки сумніваються, що їхній ближній справді вірить у такі нісенітниці; у кожній вірі вони запідозрюють лицемірство. Вони у цьому не помиляються повністю: не вірять у нейтрони, міфи чи антисемітизм так, як вірять у виявлення почуттів і мораль племені; бо немає єдиної істини. Але ці істини від цього не менш аналогічні між собою (вони видаються однаковою істиною) і їхня щирість однакова, бо вони гак само жваво діють на своїх вірних. І Ілюральпість модальностей віри є насправді плюральністю критеріїв істини.

Ця істина донька уяви. Автентичність наших вірувань не виміряється правдою їхнього предмету. Потрібно, окрім того, розуміти причину цього, а вона проста: це ми творимо наші істини, а ие “реальність” змушує нас вірити. Бо вона є донькою конституентпої уяви нашого роду. Якщо б було інакше, майже б уся повнота всесвітньої культури стала б нез’псованою — міфології, доктрини, рецептурні книги, фальшиві науки і науки фальшиві.

І Іоки ми говоритимемо про істину, ми нічого не зрозуміємо з культури і ми не здолаємо мати над нашою епохою такої ж часової відстані, яку маємо над минулими століттями, коли говорили про міфи і богів.

Приклад греків .засвідчує тисячолітню неспроможність вирватися із вигадки; ніколи вони не змогли сказати: "міф повністю фальшивий, бо він ні на чому не ґрунтується’*, і Боссюе також такого не скаже. Уявне, як таке, ніколи не відкидається через якесь потаємне передчуття, що, якби так було, не існувало б більше жодної кггиии. Або ж забувають давні міфи, щоб говорити про іншу річ, змінити уявлення, або ж намагаються обов'язково знайти серцевину істини, яка була загорнена у грі уяви або ж змушувала її промовляти.

Ми будемо констатувати те саме, коли пе[»ейдсмо від героїчних міфів, які лише вивчали, до вірування в богів у прямому (юзумінні слова. В “Atheism in pagan Antiquity” А.Б.Драхман показав, що античний атеїзм менше заперечував існування богів, аніж критикував народне уявлення про богів; він не заперечував більш філософську концепцію божества. Християни, по-своєму, не пішли далі в запереченні богів поганства; воші рідше казали — “марні байки”, а більше — “негідні поняття”. Оскільки вони хотіли поставити свого бога на місце поганського бога, можна було б вважати, що за визначеною програмою т|>еба було показати, що Юпітер не існував; і далі, другим кроком, викласти докази існування Бога. Це не була їхня програма; здасться, що вони менше дорікали поганським богам у тому, що ті не існували, як у тому’, що ті не були добрі; здавалося, що вони менше поспішали заперечити існування Юпітера, як замінити його царем, що буде гідний займати божественний трон. Ось чому апологетика античного християнства залишає дивне враження: видасться, аби поставити Бога, досить було прогнати інших богів. Хотіли не гак знищити неправдиві ідеї, як їх вижити; навіть там, де християни, здавалось, накидаються на поганство в його правдоподібності, вони нічого з тим не роблять. Ми бачили це вище; вони непотрібно критикували наївність та неморальність міфологічних оповідок,