Читати книгу - "Пітьма вогнища не розпалює... Том 1, Олександр Павлович Бердник"

на Землі, кожен крок давався мені з болем і напругою. І я збагнув, що це теж має велике значення. Якщо в цьому світі сягнути космічного рівня, високої думки — такий здобуток піднімає людину до казкової могутності. А втім... ти ще не зрозумієш, про що я мовлю. Постараюся говорити простіше... Стіна ялиць і смерек оточила мене тривогою і сутінками. Щось величне, але й сумне було у замислених краєвидах. Незабаром серед темряви заясніло багаття, воно танцювало на високій скелі над потоком і здалося мені рідним створінням. Я попрямував туди і побачив людину, подібну до вівчарів, що впали переді мною на коліна. Проте цей зустрічний поглянув на мене без страху, а привітно й дружньо.

— Хто він був, Ойра-хане?

— Гірський леґінь. Опришок. Їх люди називають розбійниками... люди, котрі мають владу на Землі...

— Йой! А він тебе не зобидив?

— Навпаки, я відчув у ньому високий розум і достойність. Він мовчки показав на плескатий камінь біля багаття, запросив сідати. Я сів і зацікавлено розглядав його, а він — мене. Побачивши, що на мені тоненьке вбрання, чоловік дістав з своїх припасів теплу вовняну одежину і запропонував, щось гостинно сказавши при цьому. Я відмовився, давши знак, що не замерзаю. Тим часом психічний стрій його душі передавався мені, мов іскристий самоцвітний потік. І ще цікаве явище я відзначив, Марічко: на опришкові було чарівне вбрання — вишита сорочка, широкий кований пояс, розцяцькований кожушок-безрукавка, її в горах називають кептарем. Люди бачать в тих візерунках лише прикраси, а я помітив ще й незриме для вас, що вкладене серцями вишивальниць, ковачів, майстрів та дівчат, котрі схилялися над тим нехитрим шиттям. Там, в тих узорах, сріблилася кожна сльоза, променів кожен сміх, перлами грали дівочі веселощі, сумно бриніли в чорних барвах розпука й безнадія, дзвінко співали молоточки мольфарів, що заклинали бойові пояси для гірських войовників. Творча невичерпність мислячої істоти, закована у плин узвичаєного життя, зиайшла-таки вихід для себе і бачила казку там, де, здавалося, гинула всяка надія. Я дуже тішився, Марічко, бо відчув, що потрапив у світ великого боріння і сподівання...

Збагнувши душу зустрічного опришка, я вже міг спілкуватися з ним, а він теж чув мої думки, як зрозумілі для себе слова.

— Я бачив, — сказав чоловік, — щось з неба впало. Блискуче й вогняне. Гадав, що то падуча зоря. А тепер з’явився ти. Химерний, майже голий. Може, ти зоряний чугайстер?

— Я людина з неба, — відповів я опришкові. — Мандрівник поміж зорями. Ти мене розумієш?

— Розумію, — кивнув леґінь, підкидаючи сухий хмиз у вогнище. Чорні очі з-під нахмурених брів дивилися гостро й зацікавлено. — Щось мені дідо розповідали про небесних людей. Буцімто колись часто прилітали небесні люди на Землю, зустрічалися з нашими пращурами, навіть одружувалися з гарними дівчатами. А пізніше, та й ниньки, те припинилося, щось не чутно... То ти з далекої зірки? А з якої? Покажи...

— Її не видко звідси.

— Он як. Чому ж прилетів ти вогняним змієм на землю? Що хочеш мати? Що добути?

— Хіба неодмінно щось треба добувати в інших світах?

— Аякже! Ґазда оре поле, сіє пашницю, хоче добути врожай. Пан володіє ґаздою, примушує його віддати частку врожаю, щоб мати й собі зиск, багатство. Птах ширяє попід хмарами, але дивиться пильно вниз, чи не знайдеться десь на землі харчу, щоб мати собі смачне снідання. Все, все шукає собі здобичі...

— А якої здобичі шукаєш ти?

— Волі! — гостро відповів опришок.

— Для кого?

— Як то — для кого? Для себе й для інших!

— І ти її маєш?

— Так.

— У чому твоя воля?

— В мені, — щасливо засміявся опришок, і його брови приязно розійшлися над похмурими очима. — В кому ж іще, небесний пришельцю? Ось в моїй руці бартка — знак свободи. Ось ялиці — глянь довкола — стоять, мов сторожа вірна, пильнують мій сон, ген зорі далекі, звідки ти прилетів, шепчуть мені таємне слово, що його, може, й ти не чуєш, потік прозорий втишує мою спрагу і співає дивні пісні, гори відкрили навіки схованки свої, аби вороги не знайшли мене...

— Гарно ти говориш, людино. Гарно й справедливо, я це відчуваю. Проте твоя свобода на лезі цієї бартки?

— То й що?

— Адже бартка є і в твоїх ворогів? І вони можуть зібрати потугу сильнішу, що зломить тебе!

— Мене? — зареготався опришок, і луна покотилася над горами. — А то як можливо зламати мене?

— Оточать, заскочать десь. Уб’ють...

— Можуть убити, — згодився опришок. — Але ж волі моєї не вб’ють. Волю віддають лише добровільно. А хто має звільнений дух — що тому смерть? Вороги можуть мати моє мертве тіло, але не мою душу, небесний пришельцю! Ти збагнув?

Я збагнув його, Марічко! Він у грубому, похмурому світі добув такі скарби серця, які притаманні високим світам. Я зустрів прекрасну істоту, хоч вияви її були, можливо, жорстокі і для мене неприйнятні...

— Що ж, ти мислиш правильно, — сказав я. — Ти вже став понад законом своїх ворогів, котрі жадають забрати від тебе неправедний здобуток. А інші? Ти їм даси волю?

— На жаль — ні! Волю не можна ані дати, ані подарувати. Її можна лише завоювати. Відчути в собі — і відстояти силою. Подарована воля стає рабством. За все подароване треба платити. А я не волію віддячувати нікому — навіть Богові!

— Богові? А хто такий Бог?

— Ти не відаєш Бога? — засміявся опришок. — Прилетів з неба і не знаєш, хто такий Бог? Хто ж ти тоді — сатана?

— Не знаю, про кого ти питаєш...

— Ну і я тобі