Читати книгу - "Пітьма вогнища не розпалює... Том 1, Олександр Павлович Бердник"

— Гарно мовиш. І все-таки — що ж ти даєш іншим людям?

— Прокладаю стежку, — гордо відповів леґінь. — В кого заболить серце, той побачить мою стежку. А побачить — піде. А піде — відчує подих гір, збагне мову вільної волі!

О Марічко! Опришок говорив мені простою мовою те, що я хотів висловити складнішими поняттями. І збентежилося моє серце. Радісно було й сумно водночас...

— А чому сумно, Ойра-хане?

— Тому що я бачив дещо таке, чого не видно було самому опришкові. У ньому пломеніло прагнення волі, але воно горіло поміж темрявою диких почуттів і пристрастей. Ще довгий, невимовно довгий шлях стелився йому до повного звільнення, до великої зоряної волі. Проте вінмав силу, щоб одразу розірвати ланцюги власної духовної тужавості. Я йому сказав про це відверто. Він дивно глянув на мене й запитав:

— Навіщо ти тут? Чому покинув свій край?

— Хочу іншим світам розповісти про далекі краї радості й вільності, бо почув здалеку плачі й жалі. Хто чує поклик страждання — має поспішати туди.

Опришок хитро осміхнувся.

— Ти дивний. Коли рвешся на поміч комусь, отже, сам не маєш повного щастя й волі. Повне щастя робить душу глухою. А ти ще почув горе, отже, хочеш доповнити свою радість тут, де тяжко й моторошно, де криваво й тужливо. Адже так? Чому ж я маю летіти до твоїх світів, де ти можеш дарувати безхмарну радість? Сонце гріє мене, проте це не означає, що я повинен летіти до сонця, щоб згоріти в ньому. Я передам його променистий дарунок бідному ґазді силою моїх рук, усмішкою мого серця, співом веселих коломийок. Все на світі розкриває серце своє і показує сонцю квітку, що її зуміло виростити. Навіщо ж кликати людей до тих плодів, яких вони не мають у своєму серці? Орел підніметься за хмари, але горобцеві туди зась, хоч і має він крила. Кожному — суджена стежка, пришельцю!

Я ще довго розмовляв з мудрим опришком біля приязного багаття. Пив серцем його палкі слова і розумів, що не просто віднайти спів’єдність сущого, бо кожне явище, річ, істота прагнуть відстояти свою неповторність від впливу довколишнього світу і неповторність цю розуміють вельми обмежено. Опришок мислив правильно, але звужено : він бачив плід лише тимчасовий — плід квітки, дерева, тварини, людини. Але не міг ще втямити, що в найменшому зерні, а тим більше в мислячій істоті, приховано неосяжний плід — можливість вічного буття...

На світанку я попрощався з доброзичливим леґінем і рушив далі. Жаль було розлучатися з ним, та й він дивився мені вслід сумно, тривожно, замислено.

В долині я побачив селище — притулки красувалися на схилах гір мальовничо й вільно. При вході стояла висока будівля — мелодійна, пісенна. Блищали хрести, над горами пливли урочисті звуки дзвону, довкола юрмилися люди в барвистому вбранні.

— То церква, Ойра-хане...

— Так, так, Марічко. То був храм, де поклоняються вищим світам та істотам. Я зацікавився будівлею, підійшов до неї. Люди зачудовано дивилися на мене, сміялися, перешіптувалися. Я ступив до храму, там горіло безліч вогнів, вгорі, на склепінні, вирізнялися мальовані золотими барвами зірки, поміж тими світилами ширяли крилаті істоти. А внизу стояв чоловік у золототканому вбранні і щось мелодійно вигукував; хор підтримував його потужним прегарним співом. Я намагався збагнути суть співу й вигуків, але втямив лише одне: люди невпинно прохають помилування за вчинений колись злочин... вчинений предками дуже давно. Багато жінок і чоловіків стояло на колінах, схиляючись у поклонах достеменно так, як ті вівчарі на полониш, котрі побачили мій корабель, що спускався з неба. І я подумав: чи не виділи коли-небудь люди таких, як я, пришельців? І намалювали крилатих істот в зоряному небі, а пізніше почали їм поклонятися. І захотілося мені пояснити їм, що не треба боятися небесних братів, що там, у далеких світах, живуть друзі, що вони чекають мислячих істот Землі там, на неосяжних полонинах, як дорогих гостей...

Доки я так міркував, служіння завершилося, і до мене підступив чоловік у золототканих шатах. Довкола юрмилися люди, дивилися на мене запитливо, очікувально, з острахом і подивом. Священик гостро запитав:

— Хто такий? Чому входиш до храму в неподобному вигляді? — Він осудливо глянув на моє блакитне трико, що щільно облягало тіло. — Чому на чоло не кладеш хреста, навіщо спокушаєш люд викликом диявольським?

Я доброзичливо сказав йому, що прибув з далеких зоряних світів, аби допомогти кожному, хто має потребу втіхи.

— З далеких світів? — перепитав священик. — З яких? З Америки, Франції, Англії?

— З небесних, — відповів я. — Моя зірка дуже далеко від вашого Сонця.

— То вій, певне, янгол Божий! — злякано гукнула якась жінка.

— Аякже, янгол — сміялися чоловіки. — Хіба янголи ходять по світу без штанів? Вони літають біля Бога та славлять його. І де його крила? На чому він прилетів?

— Хутчіше він диявол, — буркнув священик, міряючи мене гострим поглядом. — Покличте війта. Не подобається мені цей янгол. Чи не повідаєте ви, добродію, правду?

— Кожне моє слово — правда. Вчора я спустився на зоряному кораблі в горах. Мене бачили пастухи...

— Було таке! — загомоніли люди. — Вівчарі прибігли з полонини, оповідали, що вогняний вихор летів з неба, а в ньому — страшний дух. Так тільки ж цей безштанько не страшний і не вогняний!

— То кажеш — з неба? — іронічно озвався священик. — І що ж ти там дієш?

— Живу, — здивовано відповів я. — Спілкуюся з іншими братами своїми, радію, пізнаю Всесвіт...

— А Бога ти бачив?

— Якого?

— Як то