Читати книгу - "Пітьма вогнища не розпалює... Том 1, Олександр Павлович Бердник"

Лежав на шляху кізяк. Жук-гнойовик доповз до нього і заходився порпатись. А неподалік на квітах бджола смакувала солодкий нектар. Побачивши жука, гукнула:

— Гей, брате, чи охота тобі в гнояці ритися? Ходи до мене, спробуй нектару квіткового. Як вип’єш краплю — до смерті не забудеш! І вже нізащо до бридоти своєї не повернеш...

Жук поворушив вусами, зітхнув докірливо і так сказав:

— Знаю, що добрий нектар у квітки. Та хтось повинен очищати гнояку на Землі. Якби не моя праця, то все довкола потонуло б у бридоті. Неси свій мед, проте не заважай мені...

Про Землю Ойра-хан оповідав Марічці таке:

— Мій літальний пристрій зупинився на Карпатських горах. Я відчув незвичне тяжіння, побачив чужі для мене зелені рослини, холоднувате блакитне небо, хвилі синіх вершин. Щоб знати, як діяти в цьому світі, треба було побачити тутешніх розумних істот, тварин, будівлі, вивчити звичаї, спосіб спілкування, рівень культури й освіченості...

— Ойра-хане...

— Що, Марічко?

— А ти прибув таким, як тепер? У твоєму світі люди такі самісінькі, як у нас?

— Ні, дитино. У нас цілком відмінний світ, інші тіла, природа, звичаї...

— А як же ти став ось таким?

— Я змінив себе пізніше, коли побачив і пізнав форму людей.

— Ой, обманюєш! Хіба можна змінити тіло?

— Чому б і ні, Марічко? Навіть на Землі є тварини, котрі, втративши кінцівку або хвіст, одразу ж вирощують втрачене знову.

— Я знаю! Ящірка вміє так робити!

— От бачиш! А ми в своєму світі навчилися міняти форму обличчя, рук, ніг, вирощувати крила, набувати образу істот з інших світів.

— Ой, як цікаво! І ти міг би полетіти?

— Атож!

— Покажи мені, Ойра-хане! Хочу видіти, як ти летиш!

— Гм. Хіба тобі не досить ілюзій? Ти ж бачила, як я літаю над ареною...

— Я хочу направду, а не в ілюзії...

— Добре, Марічко! Ти зможеш побачити все-все, що я вмію, але тепер оповім, що було зі мною далі. Коли я вийшов назовні з апарата, то був страшенно вражений. Пам’ятаєш, коли ми проїжджали з цирком гірськими плаями, то милувалися водоспадом. Потік ревів, бризкав піною, стрибав по камінню, іскрився веселкою в променях сонця...

— Пам’ятаю, Ойра-хане...

— А взимку вода замерзає. Потік зупиняється, водограй щезає. Зникають веселкові барви, нема прагнення води, дзвінкої пісні джерела. Так от — подібне відчуття замерзлості, закрижанілості виникло в мене, коли я ступив на Землю. Повільний, тягучий плин часу, непорушні рослини, вайлуваті, напівсонні тварини. Лише птахи трохи розбивали загуслість, ширяючи в небі. Та ще в око мені впала краса гірських квітів. Зовні вони були непорушні, але в суті своїй пломеніли, як правдивий вогонь. Ти розумієш, про що я мовлю, Марічко?

— Я стараюся, Ойра-хане! Ти говори, говори...

— Неподалік від місця приземлення паслася отара ягнят. Там я побачив кількох чабанів. Деякі впали на землю, декотрі стояли на колінах і невпинно кланялися...

— Хі-хі! Може, вони прийняли тебе за янгола Божого?

— А так, так, Марічко! Проте спочатку я не розумів, що все це означає. Чому вони перебувають у таких дивних позах приниження й страху. Я хутко вивчив закономірності довколишніх форм, тіл, будову, зв’язки, барви — і змінив своє тіло за взірцем тих людей, котрих зустрів...

— Ой, як цікаво! І страшно! Я б теж злякалася, якби не знала того, що ти оповів тепер. А яким ти був перед тим? У якій формі?

— Згадай вогонь. Багаття нібито одне й те ж саме, але язики полум’я невпинно міняються, іскряться, танцюють. Така багатоявність, багатоликість дозволяє істотам нашого світу одразу пізнавати безліч явищ і подій у поєднанні, у спільності. Ти розумієш, Марічко, те, про що мовиться?

— Може, не розумію, а... відчуваю, мій друже...

— Чудово. Це ще краще, ніж зрозуміти. Так от... Щоб уподібнитись людям Землі, я ніби вводив потік вогню у річище, у загуслий час і простір. Я «замерзав», Марічко...

— Тобі було боляче?

— Мені було дивно. Ніби незримі нитки сповивали моє тіло, серпанок спадав на очі, вуха, відчуття. Світ ставав глухий, далекий, чужий, незбагненний. Пізніше, коли мені пощастило подолати цю відчуженість, прийшла полегкість, а спочатку на душу навалився невимовний тягар. Проте я ж сам ішов на стежку добровільної жертви, а тому земний полон став необхідністю. Я знищив свій летючий корабель і рушив униз, в долину...

— Як то знищив? Навіщо?

— Здобутки далеких світів не можна залишати істотам, котрі ще не здатні їх створити чи зрозуміти. Такий закон моєї планети. Тому я перетворив корабель у хмарку газів.

— Як страшно! А що ж тепер, Ойра-хане? Ти навіки залишишся тут? Не повернешся додому?

— Зможу, Марічко, вернутися. Я залишив зародок мого корабля.

— Зародок? Що це таке?

— Ніби яйце. Ти ж знаєш — дорослий птах зносить яєчко, а в ньому вже є зародок майбутньої істоти, подібної до своїх батьків...

— Так то живе...

— Ми навчилися робити те ж саме для машин. У малесенькому яєчку дрімає вже готовий корабель, його подоба. Коли я захочу, за моєю командою яєчко почне рости і перетвориться у велетенський зоряний корабель. Тільки зародку потрібна речовина, своєрідна «їжа» — метали, камінь, повітря...

— Ух ти! Все як у казці. Яйце-райце! А що ж було далі з тобою?

— Надвечір я спустився до густих лісів. Іти було важко, незвично, бо тяжіння у нашому світі відсутнє: там можна літати, миттю проникати на будь-яку відстань, просочуватися крізь тверді перепони. Тут,