Читати книгу - "В сузір’ї Дракона"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Взагалі, найжахніший спогад мого дитинства — це якраз той, коли до тітки Лизавети прилітав з неба… Ні, ні, не якийсь там метеорит (бо яке ж каміння в небі, га?), а він, голубчик триклятий, огненний зміюка, будь він неладний! Кілька ночей по тому я навіть спати боявся, — а раптом і до нас у хату, з гуркотом, свистом та шипінням припреться те страховище — яскраво-червона вогненна зміюка?
Перед тим у тітки Лизавети нагло помер чоловік. Тільки з війни повернувся, тільки вони жити почали, радіючи одне одному, а до нього — опряга… Казали, од ран, принесених з війни, і не стало чоловіка… В розквіті літ, коли вже відгриміла війна. Тітка дуже за ним побивалася і марніла в тузі й печалі. (Жила вона самотньою по смерті чоловіка, дітьми вони ще не встигли обзавестися). А давно відомо: вдови, які побиваються за померлими чоловіками і приваблюють вогненних зміїв, превеликих спокусників, званих у народі лярвами. Так старі люди переповідали билиці прадавніх часів. А ще казали, що вогненні змії є особливою різновидністю зміїв, тобто втіленням диявола, Сатани і бісів взагалі. Як точніше, то біс в образі й подобі небесного змія і літає до самотніх жінок. А вже до якої вдовиці чи дівиці внадиться такий окаянний кавалір, то нещасні після відвідин нічного залицяльника починають сохнути, худнути і згодом помирають. (Буцімто на довершення до всього, змії ще й молоко у них смокчуть з грудей). Тож і застерігали ту чи ту вдову після похорону чоловіка: сорок днів по смерті можеш плакати-побиватися, а далі живи, як і всі. Не марній задарма, не тужи в самотині, бо привабиш до себе небесного зальотника (а в нього може перетворюватися навіть звичайнісінький чаклун, який багне з жінками закрутити оте саме, шури-мури), то пиши пропало. Та й хіба не про це, не про сексуальних вогняних зміїв, які лицяються до вдів, розповідається у казках? Як і в піснях та билинах. Он Змій Тугарин навіть спокусився на честь жони князя Володимира Опраксії — буцімто тримав руку в її пазусі. І не де-небудь в кущах, а за бенкетним столом! На виду у всіх! Знахабнів зміюка та й годі. Інша княгиня, молода Маринка-потравниця від Тугарина Змієвича так і народила — щоправда, могутнього богатиря Вольха Всеславича, та все ж…
Ось і до тітки Лизавети (надто вона побивалася за чоловіком, та й до всього ж була гарною молодицею — чорноока, чорноброва, з лиця хоч воду пий, кров з молоком, завжди в неї коса навколо голови віночком викладена, завжди вона у вишиванці ходила) і прилетів однієї ночі той спокусник з неба — бо як до такої жіночки та ще самотньої, не з’явитися? Тут і змій не втримається, от він і спокусився. А хіба на таке здатне якесь там каміння, хай би воно й водилося в небесах, га?
Під час того візиту я, звісно, безтурботно спав, а почув про жахну подію лише вранці. А втім, село тієї ночі теж, як завжди, спало, про нічного зальотника дізналися від сторожа діда Левка. Він і поселян зґвалтував, та так, що до ранку ніхто більше й очей не стулив.
Спершу в чорному небі (діло було глупої півночі, коли тільки-но перші півні проспівали), розказував старий, невідь де взялася яскрава зоря, не така, як усі. Вона стрімголов понеслася небозводом, наче краючи його навпіл — зверху до низу. А летючи до землі, на очах перетворювалася в сліпучу вогняну кулю, що при стрімкому падінні невдовзі почала витягуватися. За нею потягнувся димний слід, що теж світився. А потім, як уже була над селом, у неї з’явилася вогняна голова з одним оком, що червоно блимало, як ото жарина жевріє, а за головою й тулубищем витягнувся тонкий хвіст, що так і зміївся. А на позір той нічний літун — точнісінький змій, тільки й того, що летючий та вогняний. Ось тоді сторож Левко, загледівши таке страхіття, і заволав не своїм голосом, бо ж змій той падав на вигін. Як спершу дідові здалося — прямцем на нього. («І якому змієві знадобилося б те старе луб’я?» — маючи на увазі діда, сміялися потім жінки). Старий з ляку й закалатав билом у рейку, підвішену на вигоні, як то в неї калатали при пожежі.
А тим часом щось лулуснуло-тріснуло над селом, далі гуркнуло, наче вибухнуло, шугонули іскри — наче з гарячого заліза, коли його молотом клепають — з димом, що довго світився. Чи не до самого ранку висів він над селом.
А сам змій буцімто й шугнув у димар хати тітки Лизавети, що була неподалік на белебні — розсипався над димарем іскрами й зник у ньому…
— У бовдур той спокуситель тільки загуркотів, — хрестився й божився Левко. — Прямцем, значить, до Лизавети у гості — ги-ги…
Це вже потім розказували, що небесний змій пробив у даху дірку (хата Лизавети була крита бляхою), далі таким же робом у стелі дірку зробив завбільшки з кулак й, опинившись у хаті, врізався в долівку — біля самісінького ліжка тітки Лизавети, яку в ту мить ледь чи не герць схопив.
Отямившись, тітка з вереском з хати вибігла і заволала на все село. Ось тоді старі люди й вирішили, що то був не інакше, як вогненний зміюка — так та лярва завжди до вдів прилітає, які за чоловіками тужать та побиваються. Прилетить, і прямо з неба у димар шугоне, а вже в хаті перетвориться на молодого парубка-красеня, красу та звабу якого — ні пером описати, ні словами розказати…
До тітки Лизавети
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «В сузір’ї Дракона», після закриття браузера.