Читати книгу - "В сузір’ї Дракона"

паломництво почалося — приходили цілими гуртами та все розпитували що і як? Чи справді змій-спокусник у її хаті на вдатного парубка перекинувся, вроду якого ні словами передати, ні пером описати, чи милував він тітку своїми любощами? А хто, кахикнувши, випитував у жінки чи та зміюка смоктала в неї з грудей молоко, як то смокчуть всі змії в жінок, які потім сохнуть, сохнуть та й помирають… Але тітка Лизавета, все ще перелякана, хрестилася та божилася, що як гуркнуло, стелю пробило і дірку в долівці прогепало, то ніякий парубок-красень у хаті не з’являвся і ніхто її, мовляв, не милував і не обіймав — так їй і повірили!

Найбільш цікаві та меткі, яким ото все треба доконче знати, навіть на дах лазили на дірку в крівлі дивитися і в стелі дірку обмацували, а в тій дірці, що в долівці, колупалися і якесь буцімто каміння в ній знайшли — ще тепле. І оплавлене, наче воно й справді горіло та плавилося, як той віск. Але де воно потім поділося — хто вам тепер скаже. Може, хто з дядьків і привласнив у тім сум’ятті небесне каміння — на всяк випадок. В хазяйстві, мовляв, все знадобиться.

Того дня, як у селі тільки й балачок було про вогненного змія, у школі забили тривогу, спішно зібрали школярів і вчитель фізики Микола Петрович заходився розказувати про небесне каміння та про те, як воно з неба падає. Для нас, школяриків з початкових класів, то було одкровенням: як? З неба каміння падає? А де ж воно там береться? І як воно тримається в небі, не маючи крил і не будучи птахами, що потім падає — дива та й годі!

— Що таке метеорити? — (ми, малюки, тоді чи не вперше почули це мудре слово) запитував Микола Петрович й оскільки ніхто з нас не поривався відповісти, змушений був відповідати сам: — Метеоритами наука називає частини малих тіл Сонячної системи, що падають з неба — часто з гуркотом, свистом, з шипінням та іскрами й димом, вони завжди яскраві, бо розжарені, як залізо в горні кузні, охоплені вогнем, проносяться небом у вигляді в’юнких, часом зміїних смуг, що їх первісна уява й прозвала вогненними зміями. Бувають метеорити кам’яні, залізо-кам’яні та залізні. (О, подумали ми, чим далі в ліс, тим більше дров! Виявляється, у небі ще й залізо буває. І як воно там тримається?) Випадають вони на поверхню нашої планети з міжпланетного простору і є залишками якихось незнаних нам метеорних тіл. Більшість з них згорає у небі, але частина долітає до землі.

А далі Микола Павлович почав розказувати, що з Космосу, виявляється, на земну поверхню випадає багато пилу — в тім числі й космічного. Тієї пиляки — подумати тільки! — щорічно набирається з мільйон тонн! Крім того, на Землю щорічно падає від 500 до 1000 метеоритів вагою від кількох грамів до кілограма. Переважна більшість із них і зовсім крихітні, частки грама, а якщо метеорит тягне на десять і більше грамів, то це вже болід. Рухаються вони з дуже великою швидкістю. Внаслідок опору повітря метеорне тіло гальмується, треться об повітря, його поверхня починає нагріватися, речовина поверхні плавиться і тіло тоді починає світитися. В атмосфері Землі більшість метеоритів з’являється і зникає на висотах від 110 до 70 кілометрів. Щодоби в атмосферу проникають до мільярда метеорних тіл, маса яких не перевищує 0,01 грама. І все ж загальний приріст матінки-Землі за рахунок метеорної речовини сягає 200 тонн за добу! Також відомі метеорити від 1 до 67 тонн! («Оце… каміння! — ми хором. І як же воно тримається в небі, допоки не впаде?») Падіння величезних метеоритів утворило чималі кратери на поверхні Землі — хоча б Арізонський у США діаметром 1200 і глибиною 180 метрів! Зустрічаються кратери просто величезні. Як у Канаді, наприклад, кратер Менікееген — 64 кілометри діаметр! Як установили вчені, приблизно 210 мільйонів років тому там упав метеорит, який пізніше отримав ймення Люципер (О, це вже ближче до зміїв!) Він знищив все живе на сотні кілометрів навколо. І вибух такого метеорита в сотні тисяч разів був потужнішим за атомну бомбу, що її було скинуто у 1945 році на Хіросіму… Усього знайдено 2000 метеоритів, більшість з них кам’яні. І до тітки Лизавети теж залетів у хату, пробивши дірки в дахові та стелі не якийсь там казково-фантастичний вогненний змій, як про те говорять у селі, а всього лише звичайнісінький кам’яний метеорит, можливо, й залишок боліда, що не встиг згоріти в атмосфері…

Я, пригадую, того дня не прийшов додому зі школи, а прибіг. Ледь чи не захеканий.

— Бабо Зіно! Бабо Зіно! — заторохтів з порога (так я з малих літ звав свою бабусю). — Зараз я тобі щось таке розкажу, таке… Ти тільки ойкнеш і скажеш: та невже ж воно й справді такечки?.. (Баба Зіна, коли чомусь дивувалася, то завжди ойкала і казала: та невже ж воно й справді такечки?..) — Пошвидше сідай, та й буду я розказувати!

Коли я що-небудь розказував, баба Зіна неодмінно мусила сидіти, а слухаючи, дивитися мені в очі. І того разу баба Зіна слухняно сіла на лаву, що довга й широка, від покуті й до дверей тяглася попід стіною і заміняла нам меблі (була в нас, щоправда, ще й табуретка, власноруч колись змайстрована дідом, але від старості вона сама вже ледве трималася купи і ми на неї остерігалися сідати). Отож, баба Зіна сіла на лаву, поставила перед собою нерозлучний свій сучкуватий ціпок, поклала на нього руки долоню на долоню, сперлась на них підборіддям — її улюблена поза, — і звела на мене ласкавий погляд своїх добрих, вже вицвілих очей, що колись були синіми, готова мене слухати щонайуважніше, а я, ходячи перед нею сюди й туди, вигукував збуджено:

— Слухай, бабо Зіно, що нам у школі розказував Микола Павлович, учитель фізики! Зараз я тобі таке скажу, таке… Та ти сто разів ойкнеш! Виявляється, вогненний змій, який уночі приперся до тітки Лизавети, пробивши дірку в її хаті, насправді й не був вогненним змієм!

— Ой, лишенько!.. — звично ойкнула моя баба. — А хто ж тоді прилітав до Лизавети, якщо не огняний змій? Всім