Читати книгу - "В сузір’ї Дракона"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
До кімнати зазирнула майорова мати.
— А в Межиріччях знову дощ, — мовила загадково й зникла. Вийшли і ми у двір. За ті півгодини, доки ми обідали, спека ніби спала, повіяв прохолодний вітерець. На захід від райцентру клубочилися чорні хмари, там блискало, гриміло.
— Над Межиріччям знову дощ, — замислено мовив майор, і жадібно затягся сигаретним димом. — А довкола тільки накушпелить — і все. Ну, ще вряди-годи прошумить сякий-такий дощик. Тільки в Межиріччі дощі йдуть як за розкладом, де їх приручив Савка Сагайдак. А втім, для представника іншої цивілізації, яким був Савка, та ще озброєного невідомою нам фізикою, приручити дощ, певно, було не складною проблемою.
— А що то, — питаю в майора, — за історія з дощем, що його, буцімто, накликав Савка, аби порозганяти жінок із поля? Ті мовби од дощу втікали аж до села, а потім довго скаржилися на Савчине бешкетництво.
— Було. Вони й справді скаржилися дільничному уповноваженому. І вимагали, аби міліція покарала Савку Сагайдака, як хулігана… А трапилося тоді ось що… Одного дня межирічанські жінки — то була городня бригада, — пололи за селом. День видався спекотним, на небі — ні хмаринки. Жіноцтво пороздягалося до пояса, навіть ліфчики поскидали. І сапають так, раді, що нікого із сторонніх немає. Аж тут де не візьмись — Савка Сагайдак з вудками вигулькнув. Від річки чи що йшов. І буцімто він задивився на голі груди крайньої полільниці. А та, язиката й дошкульна, візьми й бовкни: що, старе луб’я, на свіжину потягло?!. Тільки шукай собі, діду, стару до пари, на молодих витріщатися — зась!.. — А жінки — ха-ха-ха, га-га-га! Савка спалахнув, та як крикне:
— А щоб вас дощ намочив!
Руки до неба звів, — жінки так у скарзі до міліції писали, — і почав, звертаючись до неба, чаклувати… Полільниці не встигли й досміятись, як серед ясного спекотного дня раптом невідомо де й узялася велика чорна химара, ніби виринула з-за лісосмуги. Чи вона ще раніше підійшла, а полільниці не бачили її за деревами, чи Савка справді накликав її, як про те заявили жінки, — не знаю. А тільки хмара виткнулася з-за лісосмуги — і швидко, хоч вітру й не було, посунула на поле, де сапали жінки. Та так линула на них дощем, що аж загуло все навколо! Жінки похапали одяг і, на ходу вдягаючись, кинулися бігти до села. А хмара нібито за ними гналась і періщила їх дощем. Савка ж ішов збоку тієї зливи, йшов по сухому і сам сухий, та реготав, спостерігаючи, як верещать, втікаючи, жінки. Хмара прогнала полільниць до села, вони такого репету наробили, що з них усе село сміялося. А другого дня подали «бомагу» дільничному про «хуліганський вчинок» Савки Сагайдака, котрий, мовляв, нацькував на них хмару і та хмара за ними гналася… Скарга межирічанських жінок і досі лежить у мене в сейфі — на згадку про діда Савку, котрий таки й справді був фантомом чужої цивілізації (тому й дощами міг керувати) в образі й подобі земної людини…
Майор говорив це серйозно, як наче б так воно й було насправді. Як наче б він достеменно знав таїну зниклого діда та його стосунки з небесними силами природи. А втім, може, майор і правду казав — хто його знає!
ВОГНЕННИЙ ЗМІЙ
«У сей же рік, коли Всеволод діяв лови на звірів за Вишгородом, і коли розкинули тенета, і люди зняли крик, упав превеликий змій із неба. І перелякалися всі люди, бо в цей час загула земля — багато хто чув».
Це з Руського літопису.
Достовірний, як кажуть, факт, що трапився під Вишгородом, неподалік Києва на княжих ловах. І раптом, коли розкинули тенета і ловчі крик здійняли, наміряючись заганяти звіра, аж з неба — торох-бабах! Превеликий змій! І що з того, що у виданні літописа, під цим записом Нестора («Повість минулих літ») є виноска «Йдеться про падіння на землю метеорита, вогненний слід якого вважали за небесного змія»; що з того, як і через сотні та сотні літ після тієї події під Вишгородом, мої односельці, як ще раніше давні русичі, теж були певні, що з небес таки може звалитися на світ білий вогненний змій. Про якісь там метеорити старі люди за моєї пам’яті і знати нічого не знали. Та й не повірили б у них — що з неба може падати… каміння. Тут мої односельці ще й на початку середини минулого століття були цілком солідарними з незнаною їм Паризькою Академією наук, яка в році 1772 з приводу метеоритів нічтоже сумняшеся винесла такий вердикт: «Як відомо, каміння в небі немає і бути не може. А тому,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «В сузір’ї Дракона», після закриття браузера.