Читати книгу - "Темрява на світанку"

– Я подумаю про те, що ви мені сказали, й подзвоню вам.

– Повертайтеся до церкви, отче, бо застудитеся, – сказала Ксенія.

Священик засміявся. Саблін уставив ключ запалення. Машина піднялася на півметра від землі, засяяла сліпучим світлом, наче ікона в золотому обкладі, пролунав оглушливий вибух.

Міліція знайшла залишки детонатора й передала їх майорові управління СБУ, який вів справу. Служба безпеки України не мала власного експерта по боротьбі з тероризмом, а тому уряд, аби заспокоїти російське населення Донбасу, прийняв рекомендацію підполковника Петросяна звернутися по допомогу до Москви. Прилетів лейтенант з ГРУ, забрав детонатор і полетів назад, щоб покласти його на стіл свого начальника, полковника Миколи Красіна. Детонатор був подібний до деталей тих вибухових пристроїв, які описав британський військовий аташе, коли докладно інформував його про методи ІРА. Красін відвіз детонатор до Британського посольства для проведення експертизи. В середу військовий аташе відіслав їх з дипломатичною поштою. Наступного вівторка він зателефонував Красіну: детонатор і вибухова речовина справді аналогічні тим, якими користується ІРА.

– Той, хто повідомив мене, що за вбивство відповідальна УПА, назвав себе «Тарас Боровець», – сказала Кристіна Лесин.

– Ну й що? – озвався Степаняк, лежачи до неї спиною й удаючи сонливість.

– Так само назвався й той, хто сказав мені, де знайти тіло генерала Марченкова, – відповіла Кристіна, проводячи пальцем по його голій спині.

Степаняк перевернувся до неї обличчям.

– Це ще не доказ.

– Але я розмовляла з тим донецьким майором, що розслідує справу, й він сказав, що британська розвідка підтвердила: ІРА або доправила сюди готовий пристрій, або ж дала УПА докладну інструкцію, як його виготовити.

Степаняк, здавалось, неохоче потягнувся і поклав голову на вигнуте дерев’яне бильце ліжка.

– Ти, Кристіно, народилася в Західній Україні й знаєш, як там ставилася Російська Православна церква до греко-католиків. Навіть гірше, ніж англійці – до католиків Ірландії. У нашому випадку, з боку ірландських націоналістів може бути цілковите розуміння.

– У нашому випадку? Ти виправдовуєш убивство священика й невинних дітей?

– Кристіно, будь реалісткою. Більшість православних священиків у Західній Україні були інформаторами, якщо не агентами КГБ. Рух не може публічно виправдати зроблене УПА, але це й так зрозуміло, якщо ми не надто стурбовані тим, що православний священик підривається на якійсь дивній бомбі.

– Отже, Рух цим підтримує УПА?

Що на це сказати, Степаняк знав.

– Не будь наївною. Кожен націоналістичний рух має військові формування. Колись ОУН мала УПА.

– Але це всім було відомо.

Степаняк стенув плечима.

– Іноді з політичною метою, для громадськости, їх корисно відокремити, як Сінна Фейна й ІРА.

Кристіна напружилася. Він майже чув, як працює її мозок.

– Тарасе, дорогий, мені потрібно дещо зробити.

Він позіхнув.

– Гаразд. Я встану.

– Не обов’язково. Залишайся в ліжку, якщо бажаєш.

Степаняк ковзнув назад під простирадла. Годувати Кристіну дезінформацією було так само легко, як запихати дурну, ненажерливу дитину. Але слова давалися йому не так легко, як раніше. Він не міг уявити, щоб капітан Омелян Павленко закладав бомбу під цивільну машину, а тим більше під ту, в якій сидять діти.

Із сірого неба падав густий, лапатий сніг. Заглибившись у думки, Степаняк пішов додому вулицею Урицького, іноді ковзаючись на обмерзлому тротуарі. Не помічав, що дорогою за ним їде чорна «волга».

Випередивши його, машина зупинилась, дверцята відчинилися й Степаняк почув знайомий голос.

Він сів у машину.

– Куди їдемо?

Петросян посміхнувся:

– На засідання літературного гуртка.

Він повів машину в бік будинку Руху, але на майдані Перемоги звернув на головну дорогу, що вела на Львів, а згодом – праворуч і поїхав на Поділ. Минаючи черги машин біля непрацюючих бензозаправних станцій та натовп бажаючих під’їхати біля автобусної станції «Поділ», Петросян подався прямою, з одноманітними високими будинками, нескінченною вулицею Фрунзе.

Степаняк ніколи не почував себе затишно у «волзі» КГБ, якщо не знав, куди й до кого їде. Непевність зростала ще й у тому, що він не контролював подій. І Лєсков, кого Петросян, обмовившись, назвав Красіним, і Роман Бондар, через Марію, попросили його дізнатися, хто керує відновленою УПА. Один з них намагався його використати. Але хто, чому й для чого?

– Не будьте таким сумним, – сказав Петросян, який завжди довірчо всміхався. – Ви знаєте цей район?

– Ні, – відповів Степаняк.

– Наближаємося до майдану Шевченка. У старі часи це місце було відоме як «Кинь журитися». – Він усміхнувся. Степаняк міг уявити, як Петросян усміхається, прикладаючи електроди до пеніса в’язня.

Після майдану Шевченка будинки скінчилися. Лапатий сніг падав на шосе між густими соснами, що здіймалися над запорошеною снігом жовтою травою. Коли праворуч з’явився високий зелений паркан, Петросян знизив швидкість, глянув на свій годинник і з’їхав на узбіччя біля воріт. Далі, на лівому боці дороги, стояла квадратна дерев’яна вежа.

– Отут машини, що йшли з Чорнобиля, перевірялися на радіоактивність, – сказав Петросян. – Якщо були заражені, їх, перш ніж дозволити їхати до Києва, мили водою.

– Вражаюче, – сказав Степаняк без великого ентузіазму. – Ми зупинилися, щоб прийняти антирадіаційні таблетки?

Петросян усміхнувся.

– За цим парканом – «Міжгір’я», територія дач партійної еліти. Після Чорнобиля вони втекли на південь – у Кончу-Заспу. Ми все ще відповідальні за безпеку тут, отже, маємо чудові будинки. Коли хтось виступає надто гучно, я під секретом повідомляю Чернякові, представникові «зелених» у проводі Руху, що чиновники з Міністерства охорони здоров’я приховують цифри радіації в «Міжгір’ї». Це спрацьовує, мов заклинання.

– А яка радіація насправді? – запитав Степаняк.

– Хтозна, –