Читати книгу - "Темрява на світанку"

накинув Україні свій райхскомісаріат і прокляте гестапо почало проводити облави й гнати наших людей на рабську працю. Ба! Гестапо було таке ж прокляте, як і енкаведе. І німецькі нацисти, і російські більшовики бажали експлуатувати наших людей і нашу землю. – Він показав мундштуком люльки на Степаняка.

– Бандити! Саме так нас називає більшовицька пропаганда: «нацистські колабораціоністи» й «фашистські бандити». Він плюнув у відчинені дверцята грубки.

– Ми вбили стільки ж нацистів, скільки й більшовиків.

Степаняк вивчав іншу історію про фашистських бандитів УПА: вони тероризували цивільних патріотів, які допомагали уславленій Червоній Армії визволити їх від нацистів.

– Я ходив до школи на Сході, – сказав він, – де ви мали таку репутацію, що з вами треба було боротися.

– Принаймні щось ви вивчили правильно, – пальцями, що залишилися в нього на правій руці, він торкнувся трьох хрестів – двох золотих і срібного, що звисали з орденських стрічок на його грудях. – Хрести за бойові заслуги, – гордо сказав Павленко. – Срібна зірка на золотому хресті – за бій під селом Гарби 24 квітня 1944 року, де я був поранений у праву руку.

– Де це Гарби, дідусю?

– Кременецький ліс на півночі Тернопільської области, – сказав Степаняк.

– Тарасе, як ти знаєш? – запитала Марія.

Про Гарби у Степаняка вирвалось. Це мало не зрадило його. Батько часто хвалився, ніби їхня 16-та стрілецька бригада провела загони НКВД, що оточили й розгромили п’ять тисяч українських фашистів на їхній базі в Кременецькому лісі.

– Там боровся мій родич, – відказав він.

Старий скоса глянув на Степаняка.

– Який батальйон?

– Я не знаю, – збрехав Степаняк. – Він записався добровольцем і не повернувся.

Павленко повільно кивнув.

– Нас переважали вшестеро. Того ж дня ми втратили сто сорок чоловік. Дехто був убитий у бою, але більшість були поранені, яких ми змушені були, відходячи, залишити. Енкаведе їх постріляло. Ми, перш ніж зуміли вирватися з пастки, вбили більше трьохсот негідників: два за одного. Досить непогано, правда ж? Запам’ятайте, ми ніколи не стріляли їхніх поранених. Ми були справжньою армією й мали справжню військову дисципліну, а не так, як ті негідники.

– Чому УПА розформувалася?

Старий пихнув своєю люлькою і подивився вдалину.

– Деякі наші загони в Карпатських горах продовжували боротьбу до 1954 року. – Він похитав головою. – Ми гадали, отримаємо допомогу Заходу, щоб викинути більшовиків, але... Але самі ми шансів не мали. – Він глянув на Степаняка. – Слава Богу, ми, нарешті, незалежна держава. Створюємо нашу Національну армію. На якого біса знову формувати УПА?

– Це те, що ми всі запитуємо, – сказала Марія. – Тарасе, дідусь каже, якщо ти бажаєш допомогти нам будувати вільну державу, краще, що ти можеш зробити, це знайти, хто використовує ім’я УПА, щоб тероризувати росіян у Східній Україні.

21

Коли двогодинна літургія закінчилася, Віктор Медарович Саблін та його сім’я залишилися в церкві, поки парафіяни повиходять, щоб розійтися вулицями Донецька – міста, що лежить у затінку териконів, вугільних звалищ та сталевих цехів, чиї високі димарі викидають токсичні хмари над Донбасом. Дружина Сабліна Ксенія намагалася зайняти двох своїх дівчаток підрахунком свічок перед іконами, що прикрашали стіни. Нарешті отець Леонов у підперезаній шкіряним паском чорній рясі вийшов з ризниці. За огрядну постать, постійну усмішку на обличчі та велику білу бороду діти називали його святим Миколаєм.

– Отче, мені потрібна ваша порада, – сказав Саблін.

– Тоді давайте влаштуємося зручніше, – сказав отець Леонов і повів Сабліна зеленою мармуровою підлогою до лавки для літніх парафіян під північною стіною. В храмі досі стояв запах ладану та бджолиного воску.

– Як там донецький страйковий комітет? – запитав отець Леонов.

Саблін сидів якийсь час нахилившись, немов вивчаючи мармур, а потім звів очі на священика.

– Проблема, отче. У вісімдесят дев’ятому я агітував приєднатися до сибірських шахтарів і почати страйки. Коли Москва не виконувала своїх обіцянок, я агітував людей знову вимагати, щоб шахтами керували українці. Коли комуністичні повії в Києві не виконали наших обіцянок, я вивів людей на мітинги за незалежність України. А зараз...

– А зараз?

– Зараз вони хочуть страйкувати, вимагаючи незалежносте Донбасу.

Отець Леонов стенув плечима.

– Можливо, це вирішить ваші проблеми.

Саблін похитав головою.

– Нічого не змінилось, отче. Знаєте, в кабінеті директора нашої шахти ще й сьогодні висять два лозунги: «Вугілля – це хліб промисловості» і «Донбас – це регіон, без якого соціалізм залишиться побажанням».

– Володимир Ілліч Ленін, – зітхнув священик.

Саблін випростався.

– Справа в тому, отче, що гасла нічого не змінять, будь вони гаслами комуністів, українських націоналістів чи сепаратистів Донбасу. Ми сидимо на найбільшому в світі вугільному полі. Вугілля доброї якосте, нема відходів, але непрацюючі шахти здаються вужчими й глибшими. Вони небезпечні й неекономічні. Потрібні сучасні західні машини, що коштують мільйони доларів, якщо ми бажаємо нашим дітям майбутнього.

– Боюся, церква допомогти вам не зможе, Вікторе Медаровичу. Я можу лише настійно радити вам сподіватися на Бога і Він вас не залишить.

– Ате ви теж мусите щось зробити, отче. Люди доведені до відчаю, а доведені до відчаю шукають крайнього. Скажу вам, дехто з членів страйкового комітету вважає, що єврей одержав те, чого заслужив.

– Це вбивство – погана справа, – сказав священик.

– Серед шахтарів усе більше стає тих, що за негаразди Донбасу звинувачують західних українців. Ви говорили у вашій проповіді про братню любов. Говорити про це голосно лише в церкві – замало. Треба вам піти й поговорити з шахтарями. Мусимо щось робити. Ми не повинні допустити, щоб наша країна перетворилася на ще одну Югославію.

Отець Леонов обмірковував відповідь.

– Дозвольте мені подумати, Вікторе Медаровичу. А тепер ходімте, вашим дітям не терпиться додому.

Отець Леонов