Читати книгу - "Феномен Фенікса"

сонце як живу істоту. Вона прокидається, встає, сідає, виходить, сходить, піднімається, опускається, ховається за хмари, але неодмінно зігріває світ білий. А часом і добряче його пече! Але ображатися на нього не слід, сонце є сонце, хоч воно і покарає спекою, але ж і приласкає лагідністю своєю. Навіть за первіснообщинного часу слов’яни знали, що Сонце — основа основ життя на землі і всього роду людського.

Обожнюючи сонце, наші предки зверталися до нього як до джерела родючості землі, творця врожаю і всього сущого, до того, хто дарує людям світло й тепло, хто радує їхні очі. У народних піснях до Сонця зверталися як до живої істоти: «Обігрій нас, красне сонечко!». Сонце уявляли й у вигляді вогняного колеса, що котиться небом, тож по весні, на Масляну, закликаючи весняне сонце, возили на санях тичку з надітим на неї колесом — символом сонця. Потім його обкладали соломою й підпалювали. І в самому Дажбогові втілювалися вічні і добрі властивості сонця — його тепло, світло, з ним пов’язувалися непорушність круговороту в природі та забезпечення життєвого благополуччя людей. «Слово «краса» спочатку означало світло («красне сонце»), — зазначає російський історик і фольклорист, — а вже потім отримало те естетичне значення, яке ми тепер з ним поєднуємо, адже для дитинного народу не було в природі нічого прекраснішого за денне світило, що дає всьому життя і кольори. Тому казкова царівна Сонце завжди виступає в переданнях ненаглядною красунею, яку не описати».

Порівняння з сонцем у Давній Русі було виявом всенародної найвищої шани за видатні заслуги. Згадаймо, великого київського князя Володимира русичі називали Красним Сонцем.

За народною уявою сонце вранці народжується чудесною дитиною, а під вечір опускається в океан немічним дідом. Щоб вранці знову відродитися дитиною[19]… В цьому вічному народженні, старінні і знову відродженні молодим і бачився вічний плин життя…

Не випадково арабський письменник X ст. аль-Масуді називав слов’ян— язичників «сонцепоклонниками». Сонцем вони часто скріплювали клятви, мирні угоди, красному сонечку були присвячені найголовніші, найпоетичніші народні свята — Івана Купала (на це свято, були певні русичі, сонце виїжджає на небо в золотій колісниці), Коляди. Ще й вважалося, що весняне сонце приносить молодість.

Слов’яни також вважали сонце «царем неба», який «обходить» землю і під ранок з’являться на сході.

Божественна сила сонця відчувається у заклинаннях типу «Щоб ти не діждався сонечка праведного побачити!»; «Сонце б тебе спалило!». Поминали його і в клятвах. Згадаймо хоча б Тараса Шевченка — «На вічну пам’ять Котляревському»:

Будеш, батьку, панувати. Поки живуть люди, Поки сонце з неба сяє, Тебе не забудуть!

В українській поезії і прозі, в думах та легендах сонце — ніжний ліричний персонаж, оберіг і талісман, коли саму землю вважали сонце— ликою. А вже кохану (коханого) з давніх-давен ласкаво і з любов’ю називали сонцем, сонечком… Співали: «Нема мого миленького, Нема мого сонця, Ні з ким мені розмовляти, Сидя у віконця…».

Чи у Павла Грабовського:

Позирав щораз в віконце, Чи не трапиться вона, Його щастя, його сонце, Його зіронька ясна…

(А втім, об’єктивності ради «сонечко» в людей буває й дещо іншого штибу. Одна моя знайома любить говорити про свого чоловіка: «Він у мене як ясне сонечко…». «Такий гарний та ласкавий?» — запитують її. «Та ні, з’являється додому лише вранці…»).

А втім, нема в Україні такого творця, який би не присвятив денному світилу найпоетичніші свої рядки, тож і цитувати тут можна безмежно.

Адже тисячу разів була права Ярославна, коли, простягаючи руки де світила в небі, в Путивлі рано на валу з мукою та любов’ю промовляла: