Читати книгу - "Феномен Фенікса"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
В апокрифі ХII ст. «Ходіння Богородиці по муках» серед інших слов’янських богів згадується і бог Сонце. Більше того, в одному з давніх міфів розповідається, що слов’яни походять від Сонця.
Обожнювали сонце і в народній поезії:
Ой піду я темним лугом, оре милий своїм плугом, Чужа мила поганяє, І к сонечку промовляє: «Поможи, боже, чоловіку, Щоб так орав поколь віку».
Слов’яни-язичники не уявляли сонце без коня — воно їздило або верхи, або колісницею, запряженою трійкою баских скакунів.
Рік тоді поділявся на три частини: весну, літо, зиму (сіяння, збирання, підготовка до весняних робіт), тож і сонце уявлялося триєдиним, немовби трьома істотами, що сполучені між собою єдністю дій. Триєдиність небесного світила уособлювали боги Купало, Ярило, Дажбог. Ярило вважався богом весняного сонця…
В українській мові ярий — те саме, що яскравий (сонце яре), яскраво зелений (яра рута, згадаймо яру пшеницю — ярина — та інші зернові й технічні культури, що дають урожай в рік посіву), світлий, білий, прозорий (яра свічка, ярий мед). А ще ярий — який виражає сильний гнів, лютий (ярився, як лев), ярість — те що й лютість (яра помста), палкий, пристрасний («Ярим словом серце гріє» — І. Франко), надмірний у своєму вияві, дуже сильний — про явища природи, ярі дощі тощо.
Яритися — випромінювати яскраве світло (яріє біле полум’я), яскраво зеленіє (яриться на луках зелена трава)…
З цього гнізда слів — вельми колоритних і симпатичних, справді яскраво— ярих — і ймення слов’янського божества Ярила, покровителя рослинного світу, природи. По весні природа яріє, виділяється яскравими барвами, зеленіє тощо. Зображувався вродливим юнаком в білому вбранні на білому коні з віночком весняних квітів на голові. В лівій руці він неодмінно тримає колоски. Слов’яни вважали: де пройде Ярило — там буде добрий урожай, на кого він подивиться — у того в серці спалахне любов.
По весні слов’яни— русичі справляли «ярилки», ярі свята на честь Ярила.
Ярило їде… Б’є родюча ярість. Ярило їде! Квіти розбуялись, Ясніють скелі — зроду не сміялись! І нароста блакить — на ярус ярус… М. Чхан.
Збираючись на «ярилки» по весні край села чи міста, на луках, серед природи, русичі зодягалися у все краще і йшли влаштовувати гулянки з піснями і танцями, що тривали всю ніч, на узвишшях горіли яскраві — ярі! — багаття…
Коли це було? Тисячу і більше літ тому на Русі нашій, яку нині прийнято називати Давньою… Давно вже немає Русі, а є Україна, християнська держава, чий бог Ісус Христос. Але й сьогодні, як пишуться ці рядки — весна 2007 року — язичники України (уціліли вони, уціліли попри всі гоніння й нині поклоняються давньоруським, ще слов’янським богам і божествам, а верховним своїм богом вважають Дажбога), — так ось язичники відзначають 22 травня Ярилин день, або День сонця, танцюють на луках побіля річок, хороводи водять, співають, стрибають через жаркі — ярі! — огнища, як то й робили тисячу літ тому їхні далекі прапращури— русичі й слов’яни. На таких «ярилках» і нині відбувається обряд постригання хлопчиків і спалення на кострищах пучків їхнього волосся — на знак того, що вони від матері (жіночий початок) переходять під покровительство батьків і чоловічого божества Ярила. В ці дні печуть смачні пиріжки і залюбки п’ють «золоте» пиво, славлячи бога весни, молодого Ярила, адже й сьогодні де він пройде по весні, там яріє природа і сонце в небі теж яріє, стає ще яскравішим, ще прекраснішим…
Якщо Ярило вважався богом весняного сонця, то Купала — літнього, Світовид — осіннього. Слов’яни уявляли
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Феномен Фенікса», після закриття браузера.
