Читати книгу - "Груповий портрет з дамою. Втрачена честь Катріни Блум. Дбайлива облога. Ірландський щоденник"

відділу, я стала завідувачкою управління кадрів, мій свекор — уповноважений фінансів, тільки Лені, якій тоді було вісімнадцять з половиною років, не вдалося зробити завідувачкою: вона не захотіла. Він подумав про все, лише одне забув: забезпечити Лені матеріально. Згодом, коли вибухнув скандал, ми, звичайно, всі знали, нащо він це затіяв,— але його дружина й Лені опинились на мілині. Ну от, він був уважний, ласкавий, і що найдивовижніше — почав говорити про сина; майже рік він сам не згадував його ім'я й не дозволяв нікому згадувати. А тепер раптом завів про нього мову; він був не такий дурний, щоб нарікати на долю чи торочити ще якісь нісенітниці; ні, він казав інше: добре, мовляв, що Генріх помер не „пасивно“, а „активно“. Я його не зовсім зрозуміла, бо мені через рік та датська пригода почала вже здаватись не вельми мудрою, навіть досить безглуздою... або скажемо інакше: я б вважала її безглуздою, якби хлопці за це не померли; тепер мені здається, що справа не стає ані кращою, ані гіршою, навіть коли за неї хтось помре. То все дурниці, їй-богу. Отож нарешті Груйтен зробив „реорганізацію“ фірми і в червні, до дванадцятиріччя з дня її заснування, влаштував бенкет, на якому й хотів усе це оголосити. Це було п'ятнадцятого, якраз між двома повітряними нальотами,— наче він передчував щось. А ми... ми нічого не передчували. Нічого».

Лені знов почала свої вправи на піаніно, завзято, з якимось «новим, упертим виразом на обличчі» (Гойзер-старший), і згадуваний уже Шіртенштайн, що, задумливо стоячи біля вікна, слухав її «не те щоб зовсім байдуже, але не вельми зацікавлено» (все за його власними словами), раптом стрепенувся: «такої дивовижної інтерпретації я ще зроду не чув. Зненацька в тій грі з'явилася міць, уже майже холодна міць, щось цілком невідоме для мене. З вашого дозволу я, старий чоловік, що критикував на своєму віку стількох музикантів, скажу одну річ, яка, може, навіть здивує вас: я слухав Шуберта по-новому, ніби вперше, і той, хто його грав — я б не міг вам сказати, чи то був чоловік, чи жінка,— не тільки чогось навчився, але й щось збагнув; а дуже рідко буває, щоб нефахівець щось збагнув. То була не проста гра, там... там творили музику, і відтоді я почав ловити себе на тому, що стою біля вікна й чекаю на неї, здебільшого ввечері між шостою і восьмою. Та скоро мене взяли в армію, і я довго не був удома, довго... А як вернувся п'ятдесят другого року, в моєму помешканні жили інші люди... Так, одинадцять років мене не було... Полон у росіян... Хоч мені було непогано... Я бренькав на піаніно, звичайно, далеко не те, що міг би грати... Танцювальну музику, модні пісеньки... всякий непотріб. Уявляєте собі, що це означає, коли „грізний музичний критик“ десь шість разів на день грає „Лілі Марлен“?.. Аж через чотири роки після свого повернення, вже п'ятдесят шостого, я нарешті знову вселився в своє давнє помешкання — люблю ці дерева на подвір'ї і ці високі стелі... І знаєте, що я почув і зразу впізнав після п'ятнадцятирічної перерви? Модерато з сонати ля мінор і алегретто з сонати соль мажор. Я враз насторожився: такого прозорого, сильного і глибокого виконання цих речей мені ще ніколи не доводилось чути, навіть сорок першого року. То був просто світовий рівень».

IV

Над тим, що піде далі, можна б поставити заголовок: «Лені вчинила дурницю», «Лені збочила зі стежки чесноти» — або: «Що це скоїлося з Лені?»

На банкет, улаштований фірмою в середині червня 1941 року, Груйтен запросив і «всіх призваних до армії працівників фірми, що перебувають у відпустці на батьківщині». Ніхто й подумати не міг, та, власне, цього і з запрошення ніяк не можна було вичитати (Гойзер-старший), «що комусь спаде на думку, ніби колишні працівники фірми теж можуть уважати себе запрошеними: а вже його то й „колишнім працівником“ важко було назвати, бо він працював у нас як доброволець лише півтора місяця, ще в тридцять шостому році; ні, за учня стати він не бажав, де ж пак, така назва здавалась йому занадто „примітивною“, йому треба було зразу називатися „добровольцем“, а вчитись він не хотів, він тільки нас хотів навчити, як слід будувати,— от ми його й витурили, а незабаром його призвали до армії; він, власне, був хлопець непоганий, тільки схиблений трохи, не по-доброму схиблений, як отой Ергард, скажімо, а по-лихому — з нахилом до гігантизму, і нам те зовсім не подобалося; він носився з ідеєю відмовитись від бетону й „наново відкрити велич каменю“ — правда, якоюсь мірою він, може, й мав слушність, але сам він не міг нам ні на що придатись, насамперед тому, що не хотів і не вмів узяти камінь у руку. Та я, хай йому чорт, трохи не шістдесят років прослужив на будівництві, навіть на той час майже сорок, то вже трохи тямив, що воно таке — „велич каменю“; я перебачив сотні мулярів і мулярських учнів, як вони з каменем справуються — варт би й вам коли подивитись, як справжній муляр береться за камінь! А в нього не було ніякого хисту до каменю, просто руки не туди стояли, він був хвалько, та й годі. Не лихий, ні, тільки заносився дуже високо, і ми навіть знали, звідки це в нього».

Ще одна непередбачена й прикра деталь: Лені не хотіла й слухати про той банкет. У неї пропала вся охота до танців, вона зробилась «дуже поважною, дуже тихою дівчиною, здружилася з матір'ю, навчилась від неї французької мови і трохи англійської й просто-таки не відходила від піаніно» (ван Дорн). А крім того, вона «знала як облуплених усіх службовців фірми в нашому місті, і серед них не було жодного, хто міг би знов розбудити в ній охоту до танців» (Лотта Г.). Отож Лені тільки з обов'язку, на батькове й материне прохання взяла участь у тому банкеті.