Читати книгу - "Груповий портрет з дамою. Втрачена честь Катріни Блум. Дбайлива облога. Ірландський щоденник"

Хоч Алоїз Пфайфер, якому Гойзер дав таку нищівну характеристику, грає в нашій історії лиш епізодичну роль, тут, на жаль, доведеться сказати кілька слів про нього та про його рідню, його оточення. Батько А., Вільгельм Пфайфер, був «шкільний і фронтовий товариш» старшого Груйтена, вони народились і виросли в одному селі й до Груйтенового одруження трохи приятелювали, але те приятельство урвалось, коли Вільгельм Пф. «так уже остобісів Губертові, що той не міг більше його бачити» (Гойзер). Річ у тому, що вони обидва під час першої світової війни брали участь в одному бою (на річці Ліс, як з'ясовано), і після повернення з війни Пфайфер, тоді двадцятирічний, «з доброго дива почав (Гойзер, і все подальше теж) волочити праву ногу, немов паралізовану. Власне, я не маю нічого проти, коли хто циганить пенсію, але ж він міри не знав, говорив не більш і не менш як про „невеличкий осколочок гранати, з мачинку завбільшки“, що нібито влучив його „у вирішальне місце“; і вперта ж тварюка була, три роки підряд тягав свою ногу від лікаря до лікаря, з інстанції до інстанції, аж поки врешті дали йому пенсію, та ще й учитись послали — на вчителя. Ну що ж, хай і так. Кому це хочеться дурно клепати на людину; може, він і справді був... ой, що це я кажу... може, він і справді каліка, але ж того осколочка в його нозі так ніхто й не знайшов. Звісно, це ще не доводить, що його не існувало, та й могло бути, що річ зовсім не в осколочку, і пенсію йому кінець кінцем дали, і на вчителя він вивчився й так далі, але ось що чудне: Губерта за печінки брало, щойно покажеться Пфайфер, тягнучи ту свою ногу, а йому буцім ставало дедалі гірше, часом він закидав і про ампутацію, і справді нога в нього, либонь, потім трохи здерев'яніла,— але того осколочка „з мачинку завбільшки“ так ніхто й ніколи не знайшов, не побачив навіть під найдосконалішим рентгеном, ніхто й ніколи. А тому Губерт якось і спитав його: „А звідки ти, власне, знаєш, що той осколочок завбільшки з мачинку, коли його ще ніхто ні разу не бачив?“ Аргумент був, мушу сказати, убивчий — і Пфайфер тоді страшенно образився. Потім він із тієї мачинки зробив цілу життєву філософію, і школярі в Лісеміху тільки й чули, що про осколочок та про „річку Ліс“, і так тривало десять, п'ятнадцять, двадцять років, а тоді Губерт знову сказав дуже дотепну річ — адже до нас доходили вісті про нього, бо ми всі з одного села й маємо там чимало родичів... отож Губерт і сказав: „Навіть як у нього справді там є осколочок, однаково я такої хитрющої ноги ще зроду не бачив: тягає та й тягає її, а тим часом ні про який бій і говорити не варт, я ж бо там був і знаю — ми йшли в третьому чи в четвертому ешелоні й навіть не дійшли до самого бою; з гармат, звісно, там стріляли, і все інше, одначе... що війна — паскудство, це ми всі знаємо, але щоб аж так страшно було там, як він розписує, то таки ні, та й тривало все те для нас тільки півтори доби, і хіба годиться коштом цього цілий вік жити?“ Отож (тут Гойзер зітхнув), отож Вільгельмів син, Алоїз, і приперся на той банкет».

Авт. довелося двічі їздити до Лісеміха, щоб добути деяку фактичну інформацію про Алоїза. Розпитано двох рестораторів приблизно Алоїзового віку та їхніх дружин, які ще пам'ятали його; візит до священика виявився безрезультатний: той знав Пфайферів тільки з метричних книг, де вони «уперше згадуються 1756 року», а що Вільгельм Пфайфер кінець кінцем, хоча й аж у 1940 році, таки вибрався з села «не так завдяки своїй політичній діяльності, досить мізерній, як просто через те, що ми вже не хотіли терпіти його» (лісеміхський ресторатор Цімерман, 54 роки, статечний чоловік, якому можна вірити), пфайферівські сліди там майже затерлись; усі наявні свідки, на жаль, більш або менш небезсторонні: Марія ван Дорн, усі Гойзери, Лені (Маргрет не знає про Пфайферів нічого); свідчення обох зацікавлених партій розходяться не в фактичних даних, а тільки в їхній інтерпретації. Всі свідки з антиалоїзівської партії відзначають, що Алоїз — у цьому його біографія подібна до біографії Лені — чотирнадцяти років мусив покинути гімназію; Пфайфери запевняють, ніби він «став жертвою» чиїхсь там «інтриг». Безперечне одне, хоча й цю його якість згадують під різними іронічними кутами зору: що він був «мальований красень». У Лені в кімнаті не висить жодної його фотографії, зате у Пфайферів — з десяток, і треба сказати: якщо вислів «мальований красень» має взагалі якийсь сенс, то до Алоїза він пасує. У нього були ясно-блакитні очі й темний, майже чорний чуб; у зв'язку з деякими вельми вульгарними расовими теоріями про Алоїзового чорного чуба дуже багато говорилося. Батько його був білявий, так само й мати, і решта предків (усі дальші відомості походять від батька й матері А.), про яких збереглася бодай якась згадка; оскільки всі відомі предки Пфайферів і Тольцемів (так звалася в дівоцтві Пфайфер) побачили світ у географічному трикутнику Лісеміх — Верпен — Тольцем (периметр двадцять сім кілометрів), то далеко їздити по довідки не було потреби. Дві рано померлі Алоїзові сестри, Берта й Кете, мали — як і його досі живий брат Генріх — світле, аж золотаве волосся. Певне, безглузді теревені про білявість та чорнявість були у Пфайферів з ранку й до вечора темою номер один; вони навіть ладні були вдатися до такої гидоти, як підозра на власних предків, щоб пояснити колір чуба А., і порпалися в парафіяльних метричних книгах у межах вищезгаданого географічного трикутника (що завдяки його обмеженим розмірам не вимагало великих видатків) та в книгах реєстрації громадянського стану (в окружному місті Верпені), щоб вишукати предків жіночої статі, яким би можна поставити на карб занесення — шляхом стрибка в гречку — темної масті в рід.

«Я пригадую,— каже про свою родину Генріх Пфайфер, і то без ніякої іронії,— що 1936 року в метричній книзі в Тольцемі нарешті таки викопали одну жінку, від якої мій брат міг успадкувати свого навдивовижу