Читати книгу - "Груповий портрет з дамою. Втрачена честь Катріни Блум. Дбайлива облога. Ірландський щоденник"

А може, тодішні бойовики «Мужня солдатка» або «Ми наступаємо на Англію» дали їй розраду? Мабуть, теж навряд.

Інколи всі троє Груйтенів, батько, мати й дочка, днями або й тижнями не вставали з ліжок, не виходили зі своїх затемнених кімнат навіть під час повітряної тривоги і «тупо дивилися в стелю» (ван Дорн).

Тим часом Гойзери всією родиною переселилися до Груйтенів: Отто, його дружина, Лотта і її син Вернер. І ось одного дня сталася подія, яку всі очікували, навіть докладно вирахували, коли вона буде, і все ж таки вона здалася чудом і принесла полегкість: уночі з двадцять першого на двадцять друге грудня сорокового року, під час повітряного нальоту, в Лотти народилася дитина. То був хлопець, що важив три кілограми з чвертю. Пологи почалися трохи раніше, ніж сподівалися, не попереджена акушерка «десь поїхала» (приймала в когось дівчинку, як з'ясувалося потім), а діяльна Лотта виявилась на диво слабкою і безпорадною, і ван Дорн також. І тоді сталося ще одне чудо: пані Груйтен підвелася з ліжка і владним, хоч і лагідним голосом почала давати Лені докладні вказівки, що і як треба зробити; поки Лотта корчилася в останніх переймах, Лені вже встигла наготувати окріп, стерилізувати ножиці, підігріти пелюшки й ковдри, змолоти каву й принести коньяк. Була холодна, темна ніч, найтемніша за весь рік, тріумфальна ніч для пані Груйтен. Худа, виснажена, «сама душа в тілі» (ван Дорн), вона ходила в блакитному халаті по спальні і всім порядкувала: перевірила, чи є напоготові потрібні інструменти, тримала під час переймів породіллю за руки й натирала їй одеколоном чоло, безцеремонно розвела їй ноги і вмостила її так, щоб вона напівсиділа, спокійно прийняла дитину, вимила матір водою з оцтом, перерізала пуповину й поклала немовля в плетений кошик, що його тим часом вистелила й приготувала Лені. Пані Груйтен ніби й не чула, що десь поблизу вибухали фугасні бомби, а коли черговий протиповітряної оборони, якийсь Тостер, прийшов з вимогою, щоб вони негайно погасили світло і всі спустилися в підвал, вона його спровадила, як одностайно, незалежно один від одного, запевняють усі свідки цього випадку (Лотта, Марія ван Дорн, старий Гойзер), «достоту, мов жандарм».

Може, все-таки в ній змарнувався хист лікарки? Принаймні вона доглянула, «щоб материнське лоно очистилось» (слова пані Груйтен, наведені Гойзером-старшим), простежила за виходом плаценти, потім випила з Лені й Лоттою кави й коньяку. Хоч як дивно, а вдатна на все ван Дорн «виявилася в цьому випадку нікчемною» (Лотта) і, вигадуючи якісь непереконливі приводи, воліла сидіти на кухні, де напувала кавою Груйтена й Гойзера; проте в розмові з ними вона весь час уживала займенник «ми» («Ми вже якось упораємося, ми дамо собі раду, ми ще й не таке робили, ну, ми...» і т. д.— з обережною критикою на адресу пані Груйтен: «Сподіваюся, в неї витримають нерви. Господи, хоч би це її не доконало»). В Лоттиній спальні вона з'явилася аж тоді, коли все найгірше скінчилося. Пані Груйтен якраз озиралася навколо, наче сама не вірила в те, що зробила, коли Марія зайшла до спальні з малим Вернером і шепнула йому: «Хочеш глянути на свого маленького братика, га?» А Груйтен сказав Гойзерові, так, ніби відкидав чиїсь сумніви: «Я ж завжди знав і завжди казав, що вона чудова жінка».

Деякі непорозуміння почалися через кілька днів — Лотта наполегливо просила пані Груйтен бути хрещеною матір'ю хлопцеві, якого вирішила назвати Куртом («Так хотів Віллі, як буде хлопець... А як дівчина, то Геленою»), але відмовилась хрестити його. Вона твердо виступала проти церкви, «особливо цієї» (вислів, який до кінця годі з'ясувати, але можна сказати майже напевне, що вона мала на увазі римсько-католицьку церкву, бо інших добре не знала.— Авт.). Пані Груйтен це не розгнівало, тільки «дуже, дуже засмутило»; вона згодилась бути хрещеною матір'ю і вирішила неодмінно дати хлопцеві у крижмо щось порядне, добротне й довговічне. Вона подарувала йому незабудовану ділянку землі на околиці міста, яку успадкувала від своїх батьків після їхньої смерті, і оформила свій подарунок юридично, в нотаря. А Груйтен пообіцяв те, що напевне зробив би, але не встиг зробити: «А я... я збудую йому там дім».

Пора глибокої туги, здається, минула. Досі пасивно-апатична зажура старшого Груйтена стала активною: «з тріумфом, майже зі зловтіхою» (Гойзер-старший) сприйняв він звістку про те, що рано-вранці 16 лютого 1941 року в адміністративний корпус його підприємства влучило дві фугасні бомби. Бомби були не запалювальні, навіть від вибуху не виникло пожежі, тож його надія, «що весь той мотлох згорів до біса», не справдилася: після тижневого прибирання, в якому Лені брала участь без великого запалу, з'ясувалося, що не пропав жоден документ, а ще за чотири тижні адміністративний корпус знову став до ладу. Груйтен більше ні разу не заходив туди; на подив усім, хто його знав, у нього з'явилась риса, якої досі, «навіть замолоду, ніколи не було — він став товариський» (Лотта Гойзер). Лотта Гойзер ще додає: «Просто дивно було, який він став уважний. Наполягав, щоб кожного дня між четвертою і п'ятою всі збиралися вдома й пили разом каву,— моя свекруха, діти, всі. Лені також наказував, щоб вона в цей час нікуди не йшла. А після п'ятої лишався наодинці з моїм свекром, і той докладно ознайомлював його, що відбувається „в конторі“ — скільки грошей на рахунку, скільки в обігу, в якому стані проекти, що робиться на будовах. Він хотів мати повне уявлення про фінансове становище підприємства і просиджував багато годин з адвокатами, зі своїми юристами, радився з ними, як перетворити фірму — досі вона вся була на його плечах — у компанію. Складено „список ветеранів“. Він добре знав, ще б пак, що в сорок два роки, з таким залізним здоров'ям, його ще можуть узяти в армію, і хотів забезпечити для себе посаду консультанта на рівні директора. За порадою своїх замовників — то були великі цяці, навіть кілька генералів, і всі начебто хотіли йому добра,— він перейменував себе в начальника планового