Читати книгу - "Вітер часу"

– Робили. Гарне родовище, у нас в країні нікель не видобувається, ми імпортуємо руду, яка коштує великих грошей.

– А у нас є висновок, що родовище непромислове.

– Чому ж не промислове? Вміст нікелю непоганий, запаси, правда малуваті, але ж детальної розвідки не було. Висновок наш був попереднім.

– Ви не врахували, що руда залягає на глибині, видобувати її шахтою нерентабельно.

– Ми не пропонували способу видобування руди і не рахували її вартість. Це справа гірників та економістів. Ми тільки порадили звернутись до Дніпропетровська.

– Хіба ви не знайомі з попереднім висновком про нерентабельність видобування родовища?

– Так то було півстоліття тому. З того часу багато що змінилось, технології, наприклад,

– Але ж нової технології нема?

– Може нема, а може є, це справа технологів. Ми написали у висновках, що потрібні патентні пошуки.

– Скільки ви отримали за експертизу?

– Я вже не пам’ятаю, нагадайте мені, будь ласка.

– У мене записано, що п’ять мільйонів карбованців.

– Та ви що? – налякався Бориславський, – там було не більше мільйону!

– Теж немалі гроші.

– А мені що? Дають – бери. Вони самі запропонували.

– Ну, добре, підпишіть, – сказав слідчий.

Бориславський уважно прочитав і підписав.

– Можна йти? – спитав він.

– Поки що йдіть. Може ми вас ще викличемо.

Бориславський пішов, біля прокуратури його чекав син на недавно купленій дорогій іномарці.

«Вот, собака, это Гошевский, наверне, накапал. Надо его держать под контролем, чтобы и шагу не сделал», – думав Бориславський.

Того ж дня він завітав до директора.

– У мене є до тебе справа, давай обміркуємо, – запропонував він. – Я міг би взяти ще пару тем від Президії, та людей нема. Усі і так по три теми мають. Є можливість також заключити договір на мій Центр щодо молібдену для Запорізького металургійного комбінату.

– А хіба у нас є молібден? – спитав директор.

– Ну, родовищ нема, але прояви молібденової руди є. Можна було б зробити узагальнення матеріалів, а потім запропонувати комбінату інвестувати гроші в пошуки і розвідку перспективних рудопроявів. Це їм буде вигідніше, ніж купувати молібден за кордоном.

– Скільки можуть дати грошей на цю роботу?

– Не знаю. Але вважаю, що треба просити мільйонів п’ять. Чим більше просиш, тим серйозніше виглядає робота.

– Це було б добре. А що для цього потрібно?

– Людей. У мене мало співробітників.

– Як мало? У тебе вже півінституту. Більше не можу, нам скорочуватись треба.

– У нас є відділи, які грошей майже не дають, або дають мало. Наприклад, відділ Гошівського. Хай він до мене переходить, даси йому посаду головного наукового співробітника, зарплатня та ж сама, що у завідувача відділом, так що він не постраждає. А його хлопцям я грошей додам, за роботу, звичайно.

– Не знаю, чи погодиться він? Може в Президію написати. Мені зайві скандали не потрібні, незабаром на академіка буду балотуватись.

– А ти з ним порозмовляй, може погодиться, – сказав Бориславський.

Тому директор і викликав знову Андрія Володимировича.

Десь ближче до кінця робочого дня в кабінеті Андрія Володимировича задзвонив телефон.

– Андрію Володимировичу, зайди до мене, будь ласка, – почув він голос директора.

Андрій Володимирович замкнув кабінет на ключ і піднявся ліфтом на останній поверх. В першій кімнаті приймальні сиділа секретарка, яка мовчки кивнула йому на двері кабінету директора.

Директор, сидячи в кріслі за письмовим столом, благодушно на нього подивився. Андрій Володимирович сів на стілець, приставлений збоку до великого столу для засідань.

– Слухаю, – сказав він.

– Тут така справа, – також благодушно сказав директор, – ти знаєш, як погано у нас з грошима. Увесь час треба крутитись. Ось у тебе людина пішла, а за положенням у відділі має бути не менше десяти людей. Його ставку скоротили, дати кого-небудь замість нього я тобі не можу. Ми тут порадились з Бориславським, він охоче візьме усіх вас у свій відділ, бо договорів і додаткових тем у нього багато, а людей мало.

– Тобто ви хочете ліквідувати наш відділ? – спитав здивований Андрій Володимирович.

Нічого раніше не передвіщало подібної події, відділ добре працював, усі звіти захищав на «відмінно», майже усі співробітники захистили дисертації, публікували статті і монографії.

– Я проти, – сказав він.

– Ми вже взяли рішення, – повідомив директор, – я розмовляв не тільки з Бориславським, а і з іншими членами Вченої ради. Це ми оформимо документально. А чому ти проти?

– Тому що Бориславський – не вчений, він недавно у нас працює, у нього були якісь негаразди на попередній роботі, і до нас він приніс не наукові знання, а комерцію.

Директор криво посміхнувся. Він і сам був не стільки вченим, як адміністратором. Як відомо, у нас звання члена-кореспондента або академіка може отримати переважно людина, яка