Читати книгу - "Амба. Том 1. Втеча"

Це не роман про табори, а про людей загалом.

Геологи не сумніваються: у живій та неживій природі найміцніший – алмаз. Його твердість за спеціальною таблицею – 10 одиниць.

Книгу «Твердість одинадцять» я вперше прочитав у рукопису. І було це тридцять із гаком років тому[1]. Саме тоді мене, в ту пору дев’ятнадцятирічного, доля звела з Володимиром Карпенком.

Учорашнього геолога волею безглуздого випадку життя викинуло на узбіччя. Та й саме життя його після укусу енцефалітного кліща деякий час тліло вуглинкою, вкритою попелом. У 26 – інвалід праці другої групи. Під питанням опинився сенс самого буття: задля чого жити, якщо немає можливості займатися справою, якій присвятив юнацькі мрії.

Та про все це я довідався пізніше. Як і про те, що книга-рукопис – лише фрагмент великого роману. Жалісливе співчуття не властиве натурі колишнього геолога. Він не розповідав докладно про раптовий тектонічний розлом, який розбив його долю на дві частини. До моменту нашого знайомства в Полтавському літоб’єднанні він остаточно визначив, якою стежкою продовжувати шлях, якою має бути подальша його доля. Ризикну сказати – головною.

З’ясувалося, з далекого «відлигового» 1965 року він уже писав свою «Амбу». І чверть століття тому (1971 року) я став одним із перших і небагатьох читачів цієї незвичайної для того часу книги. Як і «Твердість одинадцять», вона приголомшила мене. Тому що письменник наважився через долі табірників-зеків показати жорстокість Системи (1965–1971 роки), яка «чавунною силою» МАХОВИКА перемелювала «людський матеріал» нашої новітньої історії. Сам же автор здавався мені неймовірно відчайдушним ди-сидентом, хоча він, цілком зрозуміло чому, не визнавав цього тоді, але не погоджується з цим і тепер, стверджуючи, що завжди писав правду життя.

Згадані книги і сьогодні читаються на одному подиху. У тому, що їх, можливо, хтось сприйматиме менш гостро і болісно, ніж у ті роки, коли ще не передавався голосами з-за «бугра» «Архіпелаг ГУЛАГ» Олександра Солженіцина і не побачила світу табірна проза Варлама Шаламова, невинні автор та його твір.

Але, як мовиться, немає пророка в своїй вітчизні… Та й на що міг розраховувати невідомий письменник-початківець із провінційної Полтави, беручись за ТАКЕ?! Напевно, самому ж Володимирові Карпенку потрібно було не тільки розповісти про те, з чим довелося зіткнутися на тайгових стежках, у глухомані, але й довести насамперед самому собі: так, він може! А те, що відмовляли у друці – так він же творить не заради миттєвого визнання, коли «балом» править МАХОВИК. Автор «Амби» писав та навчався в Москві на відділенні прози Літературного інституту імені Горького при Спілці письменників колишнього СРСР.

І його дипломна робота після копіткої праці «ножиць» стала фрагментом «Амби» (книга «Втеча»), яка на той час отримала чимало схвальних відгуків і… порад заховати рукопис подалі від гріха.

…Книги Володимира Карпенка прийшли до читача зовсім недавно – з 1990 року. Через п’ять років – він уже член Спілки письменників України.

Можливість видрукувати свою головну працю в повному обсязі, здається, з’являється лише зараз. Подякуємо ж і ми тим, хто в наш смуто-акулячий час (за визначенням автора роману) дав життя книзі, гідно оцінивши її долю. І самого письменника…

Шановний читачу! Ви читаєте перший том твору, який понад чверть віку чекав свого читача і часу, не втративши при цьому актуальності та кровного зв’язку з минулим і з майбутнім. Часу дивного, з подіями жахливими. Часу, який мало хто правильно розумів. І найголовніше – часу, який не став уроком для більшості з нас…

Хай будуть почуті ті, кого відвідало ОСЯЯННЯ!

Володимир ДЕНИСЕНКО