Читати книгу - "Вітер часу"

– Ти нічого не загубиш у зарплатні, хіба що адміністративної роботи стане менше. І співробітники твої більше отримають, бо Бориславський надасть їм доплати за додаткову роботу.

– Що ж, робіть, як хочете, але я проти.

Андрій Володимирович розумів, що коли буде рішення Вченої ради, то він не зможе навіть оскаржити його в Президії. Йти у якійсь інший інститут? Усюди нема грошей, усюди скорочення. На виробництво? Те ж саме. Крім того, при його посаді і науковому званні не дуже знайдеш достойне місце, а до пенсії ще десять років.

– Ти залишишся у тому ж кабінеті, а твої співробітники будуть працювати під твоїм началом. Наказ буде післязавтра.

Андрій Володимирович піднявся.

– Я пішов, – сказав він і вийшов з кабінету.

Секретарка, мабуть, чула їх розмову, тому що подивилась на Андрія Володимировича зі співчуттям. Добре, що він з деяким презирством ставився до зусиль директора і Бориславського, а то отримав би інфаркт.

Наступного дня Андрій Володимирович зібрав засідання відділу і повідомив про рішення дирекції. Усі мовчали. В їх долях нічого не змінювалось, хіба що грошей буде більше, але не набагато.

В кінці засідання зайшла секретарка Бориславського.

– Ми тепер будемо разом! – радісно сказала вона, але російською. – З цього випадку завідувач відділом влаштовує торжество, післязавтра ви усі запрошуєтесь на банкет нашого відділу, прошу завтра принести по тридцять гривень.

Усі подивились на Сергія Володимировича, який мовчки потиснув плечима.

– У нас банкетів не буває, – сказав він секретарці.

– Бориславський вельми запрошує, – сказала вона. – Він хоче обговорити нашу подальшу спільну роботу, почути, що ви думаєте про це.

З цими словами секретарка вийшла. Усі мовчки розійшлися.

Андрій Володимирович пішов до свого кабінету. Він почував себе недобре. «Мабуть тиск піднявся», – подумав він.

Він покликав до себе двох найближчих співробітників, кандидатів наук.

– Скажіть усім, щоб гроші не здавали. Нема сенсу брати участь в банкеті з приводу ліквідації нашого відділу, та ще й на робочому місці. На засідання відділу підемо, коли буде наказ про об’єднання. Горілку там пити не раджу.

Співробітники погодились. Коли на другий день секретарка прийшла по гроші, їй ніхто не дав.

– Я бачу, з вами тільки неприємності будуть, – сказала вона і побігла до Бориславського.

Наступного дня усіх запросили на третю годину на засідання відділу, наказ вже був підписаний. Пішли на другий поверх, засідання відбувалось у великій кімнаті.

Тут зіставили разом столи, накрили їх старими геологічними картами. Усі вже сиділи за столами, заставленими пляшками і закусками. На дальньому кінці сидів Бориславський з задоволеною посмішкою на обличчі.

– Проходьте, будь ласка, сідайте, – запрошував він.

– Ми прийшли не на банкет, а на засідання відділу, – сказав Андрій Володимирович.

– Нічего, це не завадить. Тут відразу усе і обговоримо.

Він піднявся з чаркою.

– Хочу випити за плодотворну спільну роботу. Ми знаемо, які серьйозні наукові досягнення мав ваш відділ. Сподіваюсь, що разом з нами ви працюватимете ще краще. У нас роботи багато, я маю надію, що ви теж підключитесь до неї, не безкоштовно, звичайно. Буде доплата згідно науковому внескові. Ти ведеш протокол? – звернувся він до секретарки.

– А як же! – відповіла вона, накладаючи собі в тарілку салат.

– Тоді вип’ємо, – він перехилив чарку.

Усі випили, крім Андрія Володимировича і декількох його співробітників.

– Тепер ти скажи, – попросив Бориславський Андрія Володимировича. – Налий собі, налий!

– А це занесли до протоколу? – спитав Андрій Володимирович, встаючи.

Усі засміялись.

– Я можу сказати, що ми не згодні з рішенням дирекції, вважаю, що ми непогано працювали, у нас є свої плани і затверджені теми. Але якщо вже рішення взяте, то ми нічого зробити не можемо. Залишається працювати, як працювали, будемо виконувати свої завдання. Прошу не забувати, що своїми співробітниками я керую сам, не завантажувати їх без мого відома роботами.

– Певна річ. Керуй, будь ласка, ніхто їх у тебе не забирає, – відповів Бориславський.

Усі прийнялись випивати і закусювати.

– Інші вказівки будуть? – спитав Андрій Володимирович. – Тоді я пішов.

Він вийшов. Серед гармидеру, який здійнявся після кількох чарок, його ухід мало хто помітив. За ним вийшли двоє-троє співробітників його, тепер вже колишнього, відділу. Решта залишилась бенкетувати.

Минув тиждень після приєднання відділу Андрія Володимировича до відділу Бориславського. Ніхто його не чіпав, усі працювали, як раніше. Він, звичайно, не мав ілюзій відносно Бориславського і чекав дрібних капостей, але не знав яких.

В кабінеті задзвонив телефон, він підняв слухавку і почув якусь розмову. «Неполадки», – подумав Андрій Володимирович і за чверть години, зателефонувавши телефоністам, поскаржився на те, що до його телефону хтось приєднався.

– Це рішення вашого завідувача відділом, – відповіли йому, – у вас тепер спарений телефон.

Андрій Володимирович пішов до Бориславського, який, як завжди, доброзичливо його прийняв. На письмовому столі завідувача відділом були коньяк і цукерки, а сам Бориславський і його гість, який сидів у пальті за столом, тримали в руках чарочки.