Читати книгу - "Вітер часу"

– І вас з Новим роком! Ми нібито усе обговорили, я усе розповів.

– Тепер треба підписати те, що ви розповіли. Я тут підготував, ви прочитаєте і поправите, якщо треба.

– Гаразд, завтра можна?

– Приходьте о десятій. До побачення.

Після новорічних свят завжди багато роботи. Почався Новий рік, почалися нові неприємності. Директор інституту на Вченій раді сказав, що бюджет Академії ще не затверджений, мабуть буде скорочення, бо в Державному бюджеті скоротили фінансування науки. Тому перший квартал будемо працювати три дні на тиждень, а далі побачимо. Він також попросив подати плани наукових робіт на рік, але відрядження не писати, бо грошей не буде.

– Беріть договори з підприємствами ї їздіть куди завгодно, – сказав він.

Та й ще молодий співробітник відділу, який був аспірантом Андрія Володимировича і під його керівництвом захистив кандидатську, прийшов з заявою на звільнення. Але ж Андрій Володимирович сподівався виростити з нього доброго дослідника!

– Дружина каже, що мало грошей заробляю, хоч я тепер кандидат наук. У нас мала дитина, дружина вагітна другою, живемо в гостинці, яку я отримав ще аспірантом. Треба купувати квартиру, а тут на три дні на тиждень переводять. Мене запросили в «Нафтогаз», заступником начальника відділу, зарплата втричі більша. Я погодився, – сказав співробітник.

– Це ж тобі не за фахом, – зауважив Андрій Володимирович.

– Нічого, впораюсь, як-небудь. Там теж геологія, хоч і нафтова. Треба тільки в партію вступити, але це не проблема, я працював на виборчій дільниці.

– Ти, мені здається, вже працював на виборах майже від усіх партій.

– Хто гроші платив, для того і працював. Зате купив собі «Форда».

Андрій Володимирович підписав заяву, а у відділі кадрів пораділи, що один сам пішов, бо когось скорочувати однаково доведеться.

Наступного дня Андрій Володимирович з дому поїхав до відділення міліції. Микола Михайлович був у кабінеті, щось писав. Він потиснув руку Андрію Володимировичу і подав йому сторінок десять, віддрукованих на принтері.

– Посидьте, почитайте. Якщо треба – виправляйте, ось вам олівець.

Андрій Володимирович заглибився у папери.

– Усе вірно, – сказав він, прочитавши.

– Тоді підписуйте кожну сторінку. Пишіть «Вірно» і підпишіться.

Андрій Володимирович підписав.

– А що там у справі Віктора Івановича? – спитав він. – Розкажіть, якщо не секрет.

– Поки що не усе можу розповісти. Відомо тільки, що вбили його ударом в потилицю, недалеко знайшли молоток. Тому ніхто не чув. На вулиці було вже темно, десята година. Він повертався від свого приятеля, машину не брав, бо вони завжди трохи випивали. Мабуть вбивця слідкував за ним деякий час, або знав, що він піде і повернеться пізно. Але друге припущення малоймовірне. Дома Віктора Івановича чекали дружина і доросла дочка, яка затрималась, щоб побачити батька. Вони теж нічого не чули і не бачили. Знайшли тіло зранку сусіди, які йшли на роботу. Собака слід не взяв, бо минуло майже десять годин після вбивства. Поки що не знаємо, хто вбивця. Але головне – дізнатися, кому це було потрібне. З’ясувати мотиви вбивства. Тут ми маємо деякі успіхи. Банк «Кворум» збанкрутував, оскільки йому не повернули двісті мільйонів кредитів. В тому числі шістдесят мільйонів, які були отримані на розробку Неладівського нікелевого родовища. Голова правління банку виїхав за кордон ще у листопаді, до убивства Віктора Івановича і до об’яви про банкрутство. Але інші ниточки залишилися, зараз слідство веде прокуратура.

– Робили що-небудь на родовищі? Наприклад, чи бурили там свердловину, брали проби?

– Нічого не робили, – відповів майор. – Взагалі події почались, коли отримали негативний висновок щодо економіки видобування родовища.

– То ми з вами закінчуємо справи? – спитав Андрій Володимирович.

– Мабуть, що так. Тепер це справа прокуратури. Може будете свідком на суді, якщо він відбудеться.

Андрій Володимирович піднявся і попрощався з майором. Цього разу той не проводжав його до виходу, а тільки підписав перепустку.

В інституті його чекали нові неприємності. Його з ранку розшукувала секретарка директора, передала співробітникам, щоб він прийшов. В міліції він виключив мобільний телефон, тому до нього не могли додзвонитись. Андрій Володимирович пішов до директора, який був одного з ним віку.

– Де тебе носить? – спитав директор замість привітання. – Хотів з тобою поговорити. Ти збираєшся заключати договори з виробництвом? У нас не вистачає грошей. Треба ремонт зробити на четвертому поверсі, стріха протікає, необхідно міняти. Змушений скорочувати людей. Президія усе менше грошей виділяє. Візьми собі ще дві-три теми, якщо договорів нема.

– Так що ж ті теми? Людей нема, щоб їх робити, а додатково ніхто не хоче працювати безоплатно.

– Не мені тебе вчити. Усі беруть, і ти бери. Даси там по 100 гривень, достатньо буде. Усе рівно звіти писати за даними геологічного фонду, аби відчитатися.

– Хто ж за такі надбавки буде працювати? Треба хоча б на півтори ставки переводити, згідно трудовій угоді.

– Я тобі усе сказав. Йди працюй, – заключив директор.

Потиснувши плечима, незадоволений Андрій Володимирович пішов.

Не минуло і тижня, як його знову покликали до директора. Андрій Володимирович не знав, що Бориславського теж викликали, але вже до слідчого прокуратури. Там його розпитували про його стосунки з помічником депутата Віктором Івановичем Головченком, головою правління банку «Кворум» та іншими причетними особами.

– Ви робили