Читати книгу - "Panicoffski"

назад — cuatro, ліва на місці — сіпсо. Приставляємо праву — seis. Павза, плескаємо в долоні. Чудово. Все разом: un-dos-tres-cuatro-cinco-seis. Робимо те саме під музику королеви сальси Селії Крус. Цей крок практикуватимемо довго, поки не засвоїмо його досить упевнено. Тоді раджу робити це вдома на кухні. Вже по тому зможемо перейти до різновиду засадничого кроку, що називається mambo. Ми вивчатимемо здебільшого фігури модного нині нью-йоркського стилю сальси. Там усе базується на мамбо й на русі, що називається cross-body lead. Але цього вас навчатиме вже моя партнерка Лінда. Я ж від’їжджаю до Аргентини, аби цілковито переключитися на танґо. Воно зараз є співзвучне з моїм життям, моїми настроями. Ви знаєте, чим відрізняються один від одного дух сальси й дух танґо? Сальса — це свято життя нинішнього. Це — святкування успіху теперішнього. Це — перемоги в коханні, це — море сексу й прагнення нових перемог. Це — гаряча кров, сонце, море й вино. Це — все найкраще, що дає життя тепер. Танґо ж теж святкує життя, але це — те життя, що лишилося позаду. Це — сум за втраченим великим коханням. Це — туга за минулим, за юністю, за друзями, що пішли своїм шляхом і десь загубилися в тій дорозі.

Я їду до свого танґо щасливою людиною. Мені пощастило любити найкращих жінок. А нещодавно я досяг свого апогею, — я був із найкращою жінкою світу. Це був Я з нею. Далі піку йти не можна. Я був на самій верхівці світу. Таке щастя може мати лише один чоловік у всьому світі. Цим чоловіком був я. Від'їзд до танґо — це мій спуск. Мене цікавить тепер лише він — цей загадковий танець, ця декадентська авра, якою мене привітає мій рідний Буенос-Айрес. Моєю пасією буде танґо. Жінки мене більше не цікавлять. Навіщо? Коли мав найкраще, задовольнитися вторинним, в принципі, можна, але я не хочу. Я хочу відпочити в танґо, гуляти над червоними водами річки Ріо де ля Плята, їсти біфштекс «Маріпоса» біля цвинтаря Реколета, де поховано Евіту Дуарте, й запивати найкращим у світі, як на мій смак, мендоським вином Norton. А вечорами теревенити про останній двобій «Боки» з «Рівером» зі старими у вуличних барах, ліниво потягаючи пиво Quilmes, яке там так вдало додумалися розливати в майже літрові пляшки, бо скажу вам по секрету: пінта — то недостатня мірка, як на мене… Тож я резиґную і починаю жити минулим. Я відставляю сальсу на користь танґо.

Перший урок сальси

Фабі, я вперше танцював сальсу з Карменчо у Варшаві. Карменчо була студенткою з Куби, а я приїхав на річний курс із сучасної польської літератури. Познайомилися з нею на вечірці в студентському гуртожитку, в якому мешкав. Це було вже по тому, як зустрів Нікі у Празі, але тоді ще не знав, що згодом поїду до неї в Англію. Я закохався в Карменчо до шалу просто вмить, із першого погляду. Вперше в житті зустрів латинську жінку. Був вражений цією екзотичною красою. Кубинці постійно влаштовували сальсу в залі гуртожитку, і я почав туди навідуватися, бо моїм сусідом був такий собі Рауль. Коли побачив Карменчо, то мною опанував такий настрій, коли все решта стає по барабану. Вона мусить бути моя і край! Нічого не боявся і не сумнівався. Тільки-но заграла музика до наступного танцю, пішов до неї і запросив. Вона погодилася, а я відразу з божевільно розплющеними очима, дико наступаючи їй на ноги (тоді ж іще навіть не підозрював про існування засадничого кроку), сказав, що захоплений нею до нестями. Вона на це нічого не відповіла, а просто припинила танцювати й пішла на своє місце. Я ж, як дурник, залишився до кінця цієї речи один на танц-паркеті, начебто дотанцьовуючи. За тиждень знайомий болгарин, який зустрічався з иншою кубинкою, прийшов до моєї кімнати й каже: «Слухай, у клубі «Стодоля» буде лятіно-ніч. Ходімо». Я не мав настрою й хотів було відмовитися. Але Анґел по-змовницькому засміявся й каже: «Мене просила Марта, аби я тебе привів. Її ж просила Карменчо. Тільки не кажи нікому, що ти про це знаєш. Домовилися?»

Фабі розсміялася: «Якби ти тільки знав, Освальдо, як це типово по-нашому. Просто стереотипно!»

— Ну от. Я на той час уже років із чотири писав вірші і досить довго всерйоз не закохувався (якщо не рахувати Нікі, але з нею я на той час був знайомий лише пару днів у Празі. Тобто тоді це ще було більше в уяві, ніж у реалі). Тож я зірвався з ланцюга. Карменчо навчила мене засадничого кроку сальси, який я вхопив дуже швидко, бо досить добре танцював инші танці. Її потішила така моя вправність. Я ж нависав, очі блищали. Вона погодилася, аби провів її додому, а мешкала вона не в гуртожитку, а винаймала кімнату в будинку просто над Віслою недалеко від центру. Перед під'їздом, коли вже попрощалися й вона вже була розвернулася йти, я сказав: «Карменчо, зачекай, не йди». «Що?» — вона спитала це схвильовано й дещо злякано. Не знаю, може, в мене такий тон був, я не дуже себе контролював: «Я мушу це сказати тепер. Не знаю, що буде… Я кохаю тебе так, що не можу ні про що думати, нічого робити. Якщо ти тепер підеш, а я тут залишуся, то, здається, це буде кінець мого життя. Доведеться топитися у Віслі». Вона мовчки взяла мене за руку, завела до помешкання, згасила світло й сіла на стільця. Я вкляк і обхопив її ноги. Вона погладила мене по голові. Я підхопив її на руки й почав цілувати. Коли ми залишилися вже без одягу, вона дуже довго й затято, але мовчки опиралася пенетрації. Я ж так само мовчки наполягав і намагався долати опір. При цьому ми до нестями цілували одне одного скрізь, де лише могли. Нарешті десь після годинної боротьби, вона здалася. І тут саме в цей момент я це зробити не зміг, сили вичерпалися.

Тут Карменчо нарешті заговорила. Сказала, наче не знає, що робить. Адже має хлопця-норвежця, з яким, власне, й живе. Він нині поїхав на місяць до