Читати книгу - "Panicoffski"

Отже, перед тобою, читачу, мій черговий роман. Неодноразово чув (частково це визнаю), що всі мої попередні романи багато в чому подібні один до одного. Мовляв, вони є різними варіяціями на одну тему, яка мене цікавить. Це, звичайно, тема найнеймовірніших збігів, що пронизують життя. Начебто побудова та стиль дуже близько повторюються із книжки в книжку. Не бачачи в цьому нічого поганого (кінець кінцем, мені не так важливо, що ті самі ідеї повторюються, зокрема, в Амада, Кундери й Куелья), вирішив, однак, цього разу вдатися до формалістичного досліду. Тут допоміг випадок. Кілька років тому я, втомившися від цілодобових письменницьких управ, вирішив присвятити час чомусь незвичному. Приятелька запропонувала піти на уроки сальси в одному з клубів біля Сохо. Моїм учителем був надзвичайний танцюрист і природжений викладач Освальдо Панікоффскі. Я швидко став справжнім фаном цього танцю, а з Освальдом ми якось невимушено відчули взаємну симпатію і вмить зробилися приятелями. Мені цікаво було говорити з людиною, що виявилася журналістом і поетом. Водночас його погляди як иноземця на багато речей дуже різнилися від звичних мені англійських концепцій. Досить інтенсивно ми проспілкувалися близько року. Відтак одного дня Освальдо переїхав із Лондона до Лідса, бо одержав звідти вигідну пропозицію. Його запросили розробляти ідеї й провадити дослідження для програм радіо, а також писати сценарії. На практиці ж він міг робити там що завгодно, якщо це було вигідно для радіо, включно з безпосередньою репортерською роботою. У Лідсі він пробув кілька років і пережив там пару бурхливих романів, які мені подеколи доводилося обговорювати з ним телефоном. Після другого з них він упав у глибоку депресію. Тоді раптом зірвався з місця й осів у Арґентині. Раз він до мене телефонував із Буенос-Айреса. А півроку тому несподівано одержав від нього пакунок. У ньому був рукопис і додана нотатка: «Ріо, я намагався написати про роман із Фабіаною, проте втратив інтерес. Мене значно більше тепер цікавить танґо: танцюю щоночи. Якщо хочеш, можеш використати це, як тобі заманеться. Тут багато всяких уривків — для мене це вже історія». Коли я прочитав рукопис і порівняв із тим, що чув від нього й Фабіани (з нею мав нагоду зазнайомитися), мені, власне, і спало на думку написати роман нібито разом із Панікоффскі. Тобто я публікую його рукопис майже цілком, а дещо переповідаю сам. Також додаю, що знаю про цю історію зі свого боку, розмірковую про різні речі, взагалі розважаюся. Що писав я, а що він, спеціяльно не казатиму — це нескладно буде визначити читачеві самому. Книжку на честь друга, який не схотів жодних прав на неї, назвав його прізвищем. Присвячую роман Фабіані. Тож поїхали.

Назву себе Ґантенбайн… Ну, гаразд, гаразд, жартую… Насправді моє ім'я — Панікоффскі, Освальдо Панікоффскі. Дуже сексуально. Панікоффскі (паніка, коли не на лижах, англійською). Моя подружка каже, що це ім'я було б ідеальне для якоїсь німецької порнозірки з вусами й великим аґреґатом. Вусів я, слава Богу, давно вже не маю, а на аґреґат, загалом, не скаржуся…

О'кей, кожному видно, що прізвище не англійське, як не крути. Дійсно, не англійське. Бо народився я не тут, на півночі Англії, а в Арґентині, в славетному місті Буенос-Айресі, в дільниці Сан-Тельмо, — там, звідки походить танґо… А назвали мене на честь великого композитора й музиканта танґо Освальда Пульєзе.

Маленький Освальдо дуже любить танцювати танґо. Бабуся Мабель була неперевершена професійна танцівниця. Танцювати затято вчила й чоловіка, й маму, а потім і онука. І не лише танґо, а й сальсу, і меренґе. Мабель була парижанкою і прибула до Буенос-Айреса в 30-х роках двадцятого сторіччя, тільки-но прочувши про новий дивовижний танець. У родині навіть гуляла байка про те, що бабуся двічі запрошувала до танцю великого Карлоса Ґарделя. І що таки справді: як співак танґо він був — суперзірка, але як танцюрист — слабенький. Проблема з танґо виникла, коли режим військових в Арґентині запровадив у 1970-х роках комендантську годину. Як бути, якщо зазвичай танцюєш у салонах вночі, а тут — наказ: усім додому?

Проте й за диктатури танцювали де-не-де на вечірках, нехтуючи забороною…

Хлопчика Панікоффскі цілковито поглинули звуки бандонеона. Раптом він бачить, як падають двері і з'являються всі ті гарні високі чоловіки у військових одностроях і блискучих великих чорних окулярах на півобличчя. Один із них бережно бере Освальда на руки й несе в ніч… День чи два — без вікон незрозуміло — він перебуває у цій темній кімнаті, доволі смердючій. Оце так пригода! Буде що розповісти мамі й татові. Потім, знову в темряві, його кудись ведуть, і він опиняється в літаку! Разом з кількома військовиками (вау!) та кількома цивільними (у цих якось кумедно за спиною зв’язано довжелезні рукави білих сорочок). Літак летить і летить. Цікаво, куди? О, мабуть, долітаємо, бо хтось відчиняє двері назовні. Невійськові чогось кричать, лаються і брикаються, а солдати (правильно, а що ж — терпіти ці образи?) теж лаються у відповідь, хапають тих грубіянів і виштовхують у темряву. Смішно, але Освальдо не помітив у них парашутів. «Іди до мене, синку, — каже усміхнений офіцер, — тепер твоя черга». «А де ж мій парашут?» — питає малий довірливо. «Він не потрібний». Освальдо відчуває полегшення. А може, я вмію літати? Хтозна? Він трошки летить, а потім бачить у першому світлі світанку воду під ногами (здрастуй, море!). Відразу чує сильний сплеск і відчуває короткий