Читати книгу - "Історія повертається. Світ після 11 вересня і відродження Заходу"

з інтегрованою політичною та військовою організацією. З огляду на загрозу Совєтського Союзу і під військовим захистом Сполучених Штатів почалася неминуча фундаментальна зміна принципів у відносинах між західноєвропейськими країнами: суперництво й конфронтація поступилися місцем співпраці та інтеграції. Водночас цей новий принцип запропонував досі незнані можливості інтеграції для переможеної Німеччини, яка, на відміну від часу Версальського мирного договору, дістала наразі перспективу трансатлантичної та європейської інтеграції і могла одним махом позбутися своєї ролі — «loose cannon»[124] європейської державної системи.

1950 року міністр закордонних справ Франції Роберт Шуман запропонував створити західноєвропейське співтовариство вугілля й сталі, яке за рік дістало назву Європейської спільноти з вугілля та сталі. Економічні інтереси — особливо інтереси великої промисловості — від часу індустріалізації Європи в другій половині XIX століття занадто часто виявлялися вкрай небезпечними у насильницько-політичному плані, бо вони суттєво загострювали стратегічне суперництво між європейськими державами, передусім між Францією і Німеччиною. Гірничовидобувну промисловість справедливо вважають важливим чинником у сучасному європейському протистоянні держав, адже видобування вугілля і виробництво сталі, а також наявність необхідних родовищ були першорядними стратегічними чинниками. Цю причину конфлікту якраз тому слід було взяти за відправну точку для надійного подолання протистояння держав, — такою була ідея Роберта Шумана та його державного секретаря Жана Монне, — коли йшлося про те, щоб назавжди викоренити одну з головних причин для самознищення Європи в XX столітті. Отже, об'єднання гірничовидобувної промисловості мало на меті вирішити центральне стратегічне питання про владу між двома спадковими ворогами Німеччиною і Францією в самому серці Європи шляхом не протистояння, а співпраці. Те, що скрізь сприймається як крок вельми прагматичний, являло собою насправді тиху революцію в європейській державній системі, а саме початок інтеграції Європи. І це була водночас відповідь на питання про те, що прийде слідом за занепадом давньої системи Вестфальського миру і по непередбачуваному закінченні холодної війни.

Європейська спільнота з вугілля та сталі, таким чином, стала відправною точкою для значно перспективніших планів Шумана і Моне із забезпечення економічної інтеграції в Західній Європі на засадах спільного ринку. Римський договір 1957 року, яким було утворено Європейське економічне співтовариство (ЄЕС) між Францією, Німеччиною, Італією та країнами Бенілюксу, започаткував еру інтеграції в економіці Західної Європи. Це мало дати поштовх глибокому і досі помітному перетворенню всієї західноєвропейської, а з 1989 року загальноєвропейської системи держав.

Якщо НАТО було англо-американським проектом, то щодо ЄЕС ішлося про проект французький, який аж ніяк не ставив за побічну мету з французького боку протиставити англосаксонській трансатлантичній перспективі Західної Європи власну континентальну європейську перспективу. Шляхом створення Європейської спільноти з вугілля та сталі і ЄЕС Франція прагнули зліпити Європу, керуючись власними інтересами, і зробити це на відміну від часу до заснування НАТО, вона поклала не без Німеччини, а лише разом із нею. У такий спосіб французька політика прагнула подолати стару й гірку ворожнечу між Францією і (Західною) Німеччиною.

НАТО ще можна було створити без Федеративної республіки, а Європейську спільноту з вугілля та сталі і ЄЕС уже ні. Насправді ФРН вступила в НАТО лише 1955 року, після того, як раніше через відмову Національних зборів Франції зазнали краху плани створення Європейської оборонної спільноти (ЄОС). Якщо Франція ще могла і прагнула грати цілком глобально визначену роль тільки з Європою і завдяки їй, то їй для цього був потрібен франко-німецький баланс. Окрім того, історичні умови складалися цілком сприятливо, бо у цій спілці в світлі повної поразки Німецького Райху та його поділу Західна Німеччина фактично стала меншим партнером. В той час ця нова європейська політика Франції значною мірою відповідала і інтересам Німеччини (Західної), бо Західна Німеччина в рамках своїх зв'язків із Заходом мала два варіанти — трансатлантичний і європейський — інтегративний.

У тіні великого глобального гегемоніального конфлікту між двома світовими державами і під захистом гарантії безпеки Сполучених Штатів з п'ятдесятих років XX століття у новопосталій (західно-) європейській системі держав відбувається тиха і водночас драматична революція, якої досі ще не знала історія. Європа, місце, де народилися сучасна держава й ідея державного суверенітету, той континент, який через перекручення цієї ідеї у XX столітті двічі втягував увесь світ у катастрофічні війни, ладнався у своїй західній частині залишити позаду добу суверенної національної держави. Суверенні держави подолали взаємне протистояння, почавши об'єднувати ключові частини свого суверенітету й інтегруватися в нові громадські інститути. Безпека через загальний суверенітет, — так звучала нова формула, і вона діяла! Світ західноєвропейських держав у довготривалій перспективі усунув основне протистояння між його членами, дотримуючись надалі інтересів національної безпеки й економіки в інтегрованих інституціях.

Класична концепція суверенітету, таким чином, була практично поставлена під сумнів і поступилася місцем чомусь цілком новому. Егоїзм безпеки держав, таким чином, розвивався не тільки в напрямку співпраці в галузі безпеки, в напрямку колективної безпеки, як це було у випадку з НАТО, проте, відбігаючи далі, трансформувався ще в нову якість, а саме у загальну безпеку шляхом інтеграції та втрати незалежності. Безпека в західній частині Європи надалі визначалася цілком інакше, зокрема як інтеграція безпеки відповідних держав у динамічну модель, яка включає дедалі більше складових державного суверенітету. Для Західної Європи (а з 1989/90 майже для всієї Європи) з цієї тихої революції державної системи мала відкритись епоха досі в історії небаченого, нечуваного й тривалого миру.

Формування національних держав, особливо на заході континенту, почалося, щоправда, на схилі Середньовіччя, але справжнім століттям державного будівництва в Європі, поштовх якому дала Французька революція, судилося стати XIX століттю. «Спочатку був Наполеон». Цією, імовірно, умисне запозиченою з біблійної книги Буття формулою сотворіння Томас Ніппердей починає свою велику працю про історію Німеччини у XIX столітті