Читати книгу - "Загадка старого клоуна"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Та скiльки ж тих яблук натщесерце без хлiба з'їси! А ви ж i шматочка не дали. А обiцялися годувати малого.
— Ще й хлiба вам, арештанти! Думаєш, як не крiпак, то вже й козак? Вже й з рота халяву робити можеш? Ану поганяй, голото, бо кунделя спущу!
— Ех! Не вмiю я сказати! Ех! — з досади махнув рукою дядько Микола. Шкода, поїхав учора Тарас Григорович. Вiн би тобi сказав! Вiн би…
— Що? Пащекуєш? Теж на каторгу захотiв? Ану, Бровко, ату їх! Ату! звиснув черевань.
"Значить, нема вже Шевченка… Не побачу я його…" — мелькнуло в мене.
Спущений з ланцюга здоровенний кундель, захлинаючись гавкотом, кинувся до ворiт.
Ще мить i…
Але тут Єлисей Петрович щось тихо сказав.
I розлючений пес, наче наштовхнувшись на невидиму стiнку, враз ударив з розгону усiма лапами об землю i став як укопаний.
Потiм схилив голову набiк, вищирився, наче усмiхнувся, i заметляв хвостом.
— О! Бачиш, твiй пес людянiший за тебе! — сказав дядько Микола.
Черевань вiд подиву аж перехнябився увесь.
— Ходiмте, дядьку, ходiмте! — потягнув Хихиня за рукав дядька Миколу. Ну його!
Дядько Микола безпорадно махнув рукою, вони пiшли.
Я з вдячнiстю глянув на Єлисея Петровича.
Дядько Микола йшов мовчки, нiчого вже не говорив, а тiльки досадливе кректав.
— Та не розстроюйтесь, дядьку, — сказав Хихиня. — Хай йому грець, тому Бридаку! Ходiмте краще картоплю їсти!
— Яку картоплю? — здивовано звiв брови дядько Микола.
— От побачите! Ходiмте! — I Хихиня потягнув його повз хати, повз сади й городи у порослий кущами й деревами яр.
Ми полинули слiдом.
Мiж кущiв у яру була викопана затишна печерка. У нiй курилося згасающе вогнище, над яким на рогачi-гiлляцi висiв щербатий казанок.
— Овва! Та тут у тебе цiле господарство! — сплеснув руками дядько Микола. — А картопля ж звiдки?
— Та в того ж Бридака в рахунок заробiтку позичив, — усмiхнувся Хихиня.
— Ой, стережися! Впiймає тебе той нелюд — приб'є. За одну картоплину вiн i душу живу не пожалiє.
— Я меткий. Не впiймає,- безтурботно одмахнувся Хихиня.
— Ех, бiдачисько ти, бiдачисько! — похитав головою дядько Микола.- I я ж тобi помогти по-справжньому не можу. Сам же знаєш, що по наймах перебиваюся, щоб мої з голоду не попухли.
- їжте, дядьку, вона давно зварилася, вже й охолола. — Хихиня наштрикнув на гостряк гiлки картоплину i простягнув дядьковi.
— А ти?
— I я, — усмiхнувся Хихиня й собi почав чистити картоплину. — От добре, що бог картоплю створив. Хоч є з кого й нам шкуру дерти. А то все з нас та з нас.
Дядько Микола усмiхнувся гiрко, обняв хлопця, пригорнув до себе:
— Молодець! Не корись лиховi нiколи. Не схиляйся перед долею. Не журись. Журбою долi не подолаєш.
— А я й не журюсь. У менi смiх живе. Отут, коло пупа. Хи-хи! — Хихиня пiдняв сорочку й ляснув себе по животу. Дядько Микола засмiявся:
— Тiльки не згуби смiху. Пiдперiзуйся добре! Потiм очi його враз спалахнули вогнем:
— Нiчого! Нiчого! Прийде час, i всiх отих здирникiв, усiх панiв та пiдпанкiв змете народ, як вiтер полову. "I треба миром, громадою обух сталить, та добре вигострить сокиру — та й заходиться вже будить…" Не мої слова. Я так сказати не годен. Тараса Шевченка слова…
— Отого, що у Пашковської жив?
— Отого самого, синку. Великого Кобзаря нашого.
— Добрий чоловiк. Усю дiтвору прiорську частував. Цiлий вiз подарункiв, як їхав учора, роздав: I менi сопiлка калинова дiсталася. От стривайте, я вам покажу. Вона в мене у сховку, тут недалеко, у дуплi. Я миттю! — Хихиня пiдхопився й зник за кущами,
"О! Треба зараз! Бо, може, слушнiшої митi й не буде", — майнуло в мене, i я вiдчув, як ураз налилося земною вагою моє тiло.
— Дядьку! — чогось пошепки сказав я.
Дядько Микола обернувся й здивовано округлив очi:
— О! А ти звiдки? Хто такий?
— Про це потiм. Вибачте, нiколи… А зараз слухайте, що я вам скажу. Ваш племiнник, який побiг ото по сопiлку, перед смертю просив сказати вам, що справдилися слова Тараса Шевченка: змiв-таки народ панiв, як вiтер полову, дожив вiн до революцiї i… — Я говорив поспiхом, швидко, щоб встигнути сказати все, поки не прибiг Хихиня.
Очi дядька Миколи округлилися ще бiльше:
— Перед смертю? Що? Що з ним сталося?
— Та не зараз! Потiм. Через багато рокiв… У тисяча дев'ятсот сiмнадцятому…
Я вже думав, що зовсiм заплутався, що дядько Микола нiчого не зрозумiв. Але вiн виявився кмiтливiшим, нiж я гадав.
— А ти хто такий? — примружився вiн на мене. — Циган? Ворожбит? Що майбутнє вгадуєш?
— Нi. Просто виконую його передсмертну волю. Тiльки ви
йому зараз цього не кажiть. Вiн же ще нiчого не знає. Це ж усе
буде через багато рокiв…
У цю мить зашарудiли кущi — надбiгав Хихиня.
Я не хотiв зустрiчатися з ним зараз вiч-на-вiч. Я хотiв зникнути. I я зник… Гу-у-ух!
В грудях у мене гухнуло, перехопило подих, наче я. стрибнув у прiрву.
…Я стояв поряд з Чаком бiля будиночка з меморiальною брилою, проти кiнотеатру "Кадр".
— Ну, от… Одну справу зроблено, — кивнув Чак.
— А де Єлисей Петрович? — озирнувсь я.
— Мабуть, у своїх лiсових справах полетiв. Та вiн нам сьогоднi вже й не потрiбен. Сьогоднi ми вже нiкуди не помандруємо. Не тi в мене, Стьопо, сили, щоб двiчi на день… Вибачай, їдьмо додому.
I ми сiли у вiсiмнадцятий тролейбус i поїхали до центру.
Я сидiв бiля вiкна, дивився на вулицю й думав, згадував усе, що тiльки-но вiдбулося.
Яка все-таки дивовижа отi мої уявнi мандри з таємничим Чаком!
Щойно я ледь-ледь не зустрiвся з Тарасом Шевченком. Ще б трошечки, ще б усього один тiльки день — i зустрiвся б…
Мiг би разом з прiорською дiтлашнею гратися з ним у квача, у пiжмурки, у довгої лози. Шевченко дуже любив гратися з дiтьми. I в час перебування отут, на Куренiвцi, на Прiорцi, тодi, у серпнi 1859 року, вiн часто грався з ними, i пригощав їх, i дарував подарунки. Про це в багатьох книжках пишеться.
I менi вiн мiг щось подарувати — сопiлку, свищика абощо.
Так от на якiй сопiлцi грав тодi дiд Хихиня!
А може, вона до когось потрапила, як дiда не стало. I збереглася до ваших днiв. I хтось, може, грає на нiй, не знаючи, що то Шевченкова сопiлка. I ще, може, якiсь подарунки Тараса Григоровича десь збереглися. А що? Не може хiба зберiгатися глиняний свищик сто двадцять рокiв? Оно археологи вiдкопують рiзнi
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Загадка старого клоуна», після закриття браузера.