Читати книгу - "Загадка старого клоуна"

Все було, як i повинно бути.

- Єлисею Петровичу, — сказав Чак, — то ви нам допоможете?

— Аякже. Якщо, звичайно, ви не завдали шкоди живiй природi, не скривдили когось iз моїх пiдопiчних. Зараз. Глянемо в мою книгу скарг.

Лiсовик дiстав з кишенi пiджака товстого записника у червонiй палiтурцi й почав гортати.

— Та нi, нi, — усмiхнувся Чак. — Немає нас там.

— Зараз перевiримо. Вибачте, але такий порядок.

Поки вiн гортав записника, я глянув на книжку, яку вiн читав на деревi, а тепер тримав пiд пахвою. "Остап Вишня. Усмiшки", — прочитав я на корiнцi.

"О! — подумав я. — Ти диви!"

То був улюблений письменник i мiй, i особливо мого дiда Грицька. Дiд Грицько взагалi вважав Остапа Вишню одним з найкращих письменникiв свiту. Пiсля Шевченка, Гоголя i Чехова, звичайно.

— Нема, — сказав лiсовик, загортаючи записник. — Усе в порядку.

У цей час йому на плече сiв горобець i зацвiрiнькав бiля вуха.

— Ну от! Бачите! — сказав лiсовик, витяг авторучку, розгорнув записника i щось записав. — Семикласник Василь Лисичко знову стрiляв з рогатки по горобцях. Не люблю я цього!.

Горобець знявся i полетiв.

Єлисей Петрович пiдняв окуляри на лоба i заклопотано глянув спершу на Чака, потiм на мене:

— Так, значить, у часи Богдана Хмельницького хочете? У тисяча шiстсот сорок восьмий?

— От-от, — кивнув Чак.

I тут несподiвано для самого себе я сказав:

— А може, спершу…

— Що? — схиливши голову набiк, уважно глянув на мене Єлисей Петрович.

— Ну, може… — я подивився на Чака, — може, спершу виконаємо останню волю старого Хихинi? Га?

— А-а… — Чак усмiхнувся. — Ну, що ж… Молодець, що не забув, — i, звертаючись до лiсовика, сказав: — Якщо можна, спершу в тисяча вiсiмсот п'ятдесят дев'ятий. На Прiорку, Десь на середину серпня. До будинку Пашковської.

— А-а, ясно, — розумiюче кивнув лiсовик. — Тiльки, гадаю, треба вам спершу туди пiд'їхати, а тодi вже… Бо нi трамваїв, нi тролейбусiв не буде, i добиратися вам до Прiорки доведеться далеченько. Та й шукати будинок Пашковської на Прiорцi буде важко.

— Вiрно, — сказав Чак.

I ми поїхали на Вишгородську, 5 (так називається та адреса на Прiорцi).

Сiли бiля цирку на дев'ятий трамвай, доїхали до нового кiнотеатру "Київська Русь", там пересiли на вiсiмнадцятий тролейбус. Проїхали пiд мостом по Вишгородськiй i бiля кiнотеатру «Кадр» вийшли.

Єлисей Петрович мiг, звiсно, просто перенестися, але вiн їхав разом з нами.

У трамваях i в тролейбусах вiн вмощувався пiд стелею, лежав, скоцюрбившися, на поручнi i читав Остапа Вишню. I реготав, аж заливався. Але нiхто з пасажирiв не бачив його й не чув того реготу. А я дивився на нього i теж усмiхався. Деякi пасажири здивовано позирали на мене й знизували плечима: що це, мовляв, за дурний хлопець — дивиться на стелю й смiється.

Зiйшовши з тролейбуса, ми перейшли на другий бiк вулицi.

— От! — сказав Чак, зупиняючись бiля невеличкого будиночка на три вiкна, що дивилися на вулицю, з дерев'яним iаночком, до якого вели з тротуару кiлька схiдцiв.

Весь причiлок будиночка займала кам'яна меморiальна брила з барельєфом Шевченка, на якiй писалося, що в цьому будинку в серпнi 1859 року жив великий син українського народу, поет, художник, революцiйний демократ Тарас Григорович Шевченко.

Свiдомiсть того, що через якусь хвилину я перенесусь на сто тридцять рокiв назад i, може, навiть побачу живого Тараса Шевченка, перехоплювала менi подих.

— Ну, а тепер кажiть, яка мета вашої подорожi? — спитав Єлисей Петрович.

Чак кивнув менi — кажи, мовляв, ти. I я розповiв про старого Хихиню, про смерть його на барикадi арсенальськiй i про останнє бажання: розказати дядьковi Миколi, що справдилися слова Тараса Шевченка, що дожив-таки вiн до революцiї.

— Ясно! — хитнув головою Єлисей Петрович. — Опишiть вашого Хихиню, дайте менi його словесний портрет, як каже мiй друг старшина Лепешко.

Я описав як мiг.

— Годиться! Зовнiшнiсть виразна. Ану, пошукаймо його, а разом з ним i дядька Миколу.

Єлисей Петрович витяг з кишенi якусь штуковину з окуляром, схожу на дитячий фiльмоскоп.

— Часовiзор! — сказав вiн, перехопивши мiй зацiкавлений погляд. — На транзисторах. Уявний. Мабуть, хочеш глянути? Але я не дам. Бо все одно нiчого не побачиш. Тiльки ми, уявнi, можемо ним користуватися.

— Будь ласка, я нiчого, — почервонiв я. Менi справдi дуже захотiлося глянути. I як вiн здогадався?

— Тисяча, значить, вiсiмсот п'ятдесят дев'ять… серпень… — Єлисей Петрович покрутив окуляр (як ото ставлять експозицiю на фотоапаратi) i приклав його до ока: — Та-ак! Хихиня, значить. Губатий, носатий, значить… рокiв тринадцяти… Та-ак! О! Є! Такий, як ви казали… Вiн!

— А… Шевченко там е? — з надiєю спитав я.

— Нi… Щось не бачу поки що…

— Ех! — зiтхнув я.

Єлисей Петрович розвiв руками — що ж тут, мовляв, зробиш, я не винен.

— Ну, а тепер давайте! — вiн кивнув Чаковi. — Ви мене вигадали, сфантазували, тепер слухайтесь! Напружуйте всю свою уяву! I ти, Стьопо, теж… П'ять, чотири, три, два, один! Поїхали!

Бомм!

…Коли я прийшов до тями, то побачив, що залiзничний мiст, пiд яким ми щойно проїжджали, зник, i тролейбуси зникли, i великий будинок з кiнотеатром «Кадр» теж зник, i зникла кам'яна меморiальна брила з барельєфом Шевченка. Але сам будиночок залишився. Тiльки було два iаночки не лише праворуч, а й лiворуч. I за цим будиночком у глибинi двору стояв ще один, з мезонiном. Навколо рiс великий сад, а за ним ген аж на гору тягнувся дубовий i липовий гай.

— Ну, ходiмо. Тут недалеко, — сказав Єлисей Петрович. I ми пiшли, а точнiше, полинули по старовиннiй Прiорцi, яка називалася так тому, що була тут колись дача домiнiканського прiора, настоятеля Миколаївського католицького монастиря на Подолi. За часiв Шевченка тої дачi вже не було, а були тiльки хати вiдомих на весь Київ садiвникiв та городникiв.

Проминули ми кiлька хат i раптом почули крики й лайку.

На iанку заможної хати стояв мордатий черевань з маленькими свинячими очками в отороченому сивою опушкою жупанi.

А бiля ворiт нужденний кощавий дядько у латанiй-перелатанiй свитинi тримав за плече такого ж нужденного губатого хлопчика рокiв тринадцяти. Я одразу збагнув, що то дядько Микола й малий Хихиня.

— Що ж ви сироту кривдите, хреста на вас нема! — вигукував дядько Микола. — Хлопчина три днi з ранку до ночi яблука вам збирав, а ви йому й шеляга не заплатили. Га?

— Iди, йди! Злидень! Виговорити вiн ще менi буде! Твiй сирота бiльше яблук з'їв, нiж наробив. Тато у Сибiру гниє,