read-books.club » Сучасна проза » Архе 📚 - Українською

Читати книгу - "Архе"

159
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Архе" автора Любомир Андрійович Дереш. Жанр книги: Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 34 35 36 ... 63
Перейти на сторінку:
Клубу галогенів, Бром». Майже як на врученні Нобеля. В мене колись навіть сон був — що мені Нобелівську премію вручили з геометрії, так що я знаю.

Курив, переминаючись із ноги на ногу, намацував у кишені розсипи незрозумілого порошку бурого кольору.

Мені подобалися такі фетиші — грудка сульфату міді в носо вичку, кілька дрібок ортоклазу в кишені для копійок, блідо фіалковий нітрат заліза в папірці. А от мої пальці натрапили на згорнутий учетверо аркуш паперу: всередині — порошок перманганату калію. Марганцівку я носив як самозахист — якщо несподівано сипонути її в очі, у недруга виникнуть серйозні проблеми. Я, знаєте, хоч і пацифіст, але як треба, можу й відпацифіздити.

Тільки но я поліз у пачку за черговою сиґаретою, як почув чийсь ввічливий голос:

— Дуже перепрошую, у Вас не буде цигарки?

Я опустив очі донизу й оцінив свіжий, легкий стиль одягу П’явки. Його миле, беззахисне й відкрите всім вітрам і плювкам лице світилося довірою. Я ледь стримався від того, щоб не загасити сиґарету об зволожену рогівку його довірливого ока.

Натомість простягнув цигарку й з усмішкою виплюнув:

— Мерсі.

П’явка обвив цигарку своїми манірними пальчиками. Я підніс йому вогонь. П’явка втягнув губками дим. Я напру жив вилиці. Я буквально відчував, як П’явка вже смокче з мене енергію, навіть не почавши розмови. Войовничий пестунчик, згадалися слова Андрія.

П’явка затягнувся, видихнув дим і

7

— Хух, ой, дякую, шо дав закурити, а то на парі так уже мене замучили, а я зранку не встиг, знаєш, я їжджу все тролейбусом, а спати лягаю пізно, а знаєш, як ранком важко вставати, а сьогодні ше запізнився і не встиг перед парою покурити, взагалі, сьогодні якийсь такий день, постійно бігаю. До речі, — П’явка простягнув спітнілу долоньку. — Буба.

Я потис цю в’язанку розпарених медуз і відрекомен дувався:

— Дімка. Мендєлєєв. Джим. Хімік.

П’явка розплився в посмішці.

— Ти шо, таке цікаве прізвище, тобі, певне, всі казали, шоб на хімію йшов! Та й правда, певне, знаєш, вищі сили так направили. Ти шо, отаке прізвище, — П’явка показав великого пальця. — Я тоже все життя мріяв про якесь нормальне прізвище, або…

— Це… взагалі то… прі і ізвисько, — я навмисне розтягував слова, даючи підсікача його скоромовці.

— Ой, прізвисько? Ха, а я думав — ім’я! А в тебе одночасно два прізвиська — Мендєлєєв і Джим? А чому ти Джим? Це ніби від Дмитра?

Я вайлувато пригладив джим моррісонівську бороду періоду cкандалу в Маямі, вважаючи тему вичерпаною.

П’явка розгублено замовк. Його лицем чітко замерехтіли стежини, котрими полились думки на кшталт: я от хотів з ним поговорити, можливо, дізнатися щось цікаве, можливо, це людина якась цікава, можливо, я йому сподобаюсь, можливо, ми станемо друзями, можливо, будуть якісь нові знайомства, а тут він не хоче відповідати, змовчав, он як, відкритих людей тепер ніде не люблять, ох ох ох…

Я перервав це ментальне пиздіння, просто струсивши головою. Бамбон на шапочці замотилявся. П’явка і справді внутрішньо завмер. Я бачив: його поманила свобода, з якою я зробив цей жест, так само, як бражника манить нічний ліхтар.

Я глянув і зрозумів. І думайте про мене, що хочете, — що я самозакоханий, егоцентричний і зарозумілий, що насправ ді лише хочу виділитись із натовпу, що, до того ж, вдається не надто добре, — але я вмить просік усю П’явчину суть. З усіма його мамами, сестрами, бабцями, що закутують дитя в опіку, мов у шалик, а в шалик — наче в зашморг, з усіма виконаними і перевіреними татом домашніми завданнями[21], він тільки умів бути ідеальним споживачем опіки, колискою родинних тривог та успадкованих страхів. Але перш за все він потребував опіки, хатнього дезоксигідрогероїну — за будь яку ціну і кожної миті.

Я пошкодував, що не ношу в сумці пляшки з каламутним семом[22]—отак би зараз, на здивованих очах П’явки, відважити в горлянку. Ну, суто для вигляду — ви ж розумієте, я не п’ю.

— Слухай, Буб, — я підійшов до П’явки, взяв його під руку і з упевненістю старого содоміта потягнув геть від натовпу.

Буба переляканими очима чіплявся за погляди байдужих однокурсниць, мов за останню щаблину.

— Буб, давай поспілкуємося. — П’явка трохи розпру жився і властива йому милість плюшевого заєнька знову заповзла на лице шляхетною цвіллю. — Розкажи мені про своїх друзів.

— Ой, друзі… Та що там друзі… Я, знаєш, я більше за все люблю спілкуватися з цікавими людьми. Стільки всякого нового дізнаєшся! От ви різне таке цікаве читаєте, а я, знаєш, також, я собі записую книжки, які треба прочитати. От, ти знаєш, так не люблю, коли всі читають оті дешеві детек тивчики, різні любовні романчики, а я би там про буддизм читав про різні релігії знаєш шось нове пізнавати от до речі я читав шо хто цікавиться буддизмом той вже в минулому житті був трохи просвітленим А ТИ ЦІКАВИШСЯ БУДДИЗМОМ?

Я ніяк не міг второпати, чому ж його слова смакували, як гівно в шоколаді: нонконформізм, пошуки себе, ла ла ла і таке інше… Відверто кажучи, не викликало це довіри.

Відчувалося, що за тим ховається зворушливо щільне кубельце інтрижок з люблячою бабцею чи мамою в ролі сірого кардинала. Вибух непослуху, спрямованого на пробудження нової порції опіки; злочин заради покарання.

Щоб мама думала: «Який він у мене розумний, мій малень кий пестунчик» і пригортала міцніше до себе. Бабки кульбабки, висловлюючись лапідарно.

Повний піздєц.

Найпростіше було уявляти П’явку як потужний сервер такої собі людської павутини знайомств. Головне знати, як підійти і коли вводити PIN код. У нього й не було друзів як таких. Тільки посилання на імена. Безліч знайомих — фраґментарних і далеких. Людина з розряду тих, з ким вітаються мами твоїх однокурсників — причому таких однокурсників, яких ти і в лице ніколи не пам’ятаєш; чи ґардеробниці у фойє; чи продавщиця в магазині навпроти факультету (щодня ополудні він купляє сто грамів кара мельок і пригощає продавщицю: ах, як зворушливо); чи просто незнайомі, яким випала біда щодня їздити з П’явкою в одному тролейбусі. В його вухах цілий день лящить:

«Здоров, Буб, як життя, Буб?». Він був маленьким причеп ливим енергетичним упирцем, якого неможливо відігнати від себе, поки перед очима маячать це миле личко, довірливі оченята й несмілива усмішка. П’явка стояв перед витоками заледве не всіх знайомств. Простіше кажучи, П’явка знав усіх.

Не надійтеся, Вас він знає теж.

— У тебе багато знайомих, правда? От ти знаєш

1 ... 34 35 36 ... 63
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Архе», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Архе"