Читати книгу - "Камінь посеред саду"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
22
Нас у кімнаті троє. Крім Лариси, тут ще її подруга — маленька невиразна жіночка, з дрібним, якимось трохи зморщеним обличчям. Лариса розповідає про мене — яким я був у дитинстві. Я, її брат. Як грав у футбол, захоплювався математикою й історією, допомагав батькам — такий собі зразковий хлопчик.
— Навіщо? — нарешті не витримую я.
— Що навіщо? — щиро дивується Лариса.
— Навіщо тобі все це?
Лариса вмовкає, дивиться з хитринкою. Її повні, гарні, засмаглі руки лежать поверх ковдри. Вона явно дратує мене — і цими голими руками, і спокійною, проте захопленою розповіддю про моє уявне дитинство. Жодного натяку на гру. Тим жорстокіше…
Тим жорстокіше, зненацька розумію я. Збираюся підвестися, але хитринка у погляді Лариси зникає. Така собі чиста наївність у глибоких очах.
— Каті цікаво, — каже вона.
— Вам цікаво? — повертаюся різко до її подруги.
— Звичайно. Мені цікаво.
Може, вони змовилися ще до мого приходу?
Мені б підтримати цю гру, але ні сили, ні бажання немає. Відчуваю, як починаю ненавидіти Ларису. Не за цю бадьореньку фальшиву згадку про те, чого насправді не було, а за щось інше…
Вона — частина Георгія. Думка вражає мене. Авжеж, саме так воно і є. Я підвожуся. Усе. Тепер усе.
— Братику, — Ларисині пальці торкаються моєї руки. — Не гнівайся, братику!
І під легеньким тиском теплих жіночих пальців я покірно опускаюся на стілець. В очах чомусь темніє, але лише на мить.
— А де Серафима Михайлівна? — питаю.
— Пішла до подруги, — відповідає Лариса.
— То ти прийшов до неї?
— Ні, — кажу я поспішно. — Я просто так спитав. Я був у Георгія, він сказав, що ти захворіла, ось я й прийшов.
— Ти прийшов… Як це мило й турботливо з твого боку, братику.
— Не називай мене братиком.
— А то ж чому? — майже щиро посміхається Лариса.
— Тому, що я не твій брат.
— Ох, любий, яка ж бо ти зануда. А я вже хотіла відмовляти тебе, щоб не йшов працювати до Георгія. Та ж йому такої зануди і треба.
Я дивлюся на Ларису і не можу збагнути, каже вона це серйозно чи жартує. І раптом дивна тривога огортає мене. Щось наче дратівливо дзижчить у повітрі, ріже слух, наближається.
— Я, власне, забіг на хвилинку.
— Та ти справді образився…
Але я вже знову підвівся. Я вже стою. Я відвертаюся.
— А де Серафима Михайлівна? — питаю, рятуючись од власної ніяковості, безпорадності й іще невідомо чого.
— Ти ж тільки що питав про це, — дивується Лариса.
— Справді… Я, власне… Таки справді…
— Що ти там бурмочеш собі під ніс? Цього разу не відповідаю. Я вже зрозумів — мене дратує присутність цієї третьої, Каті, чи як там її, Ларисиної подруги, що заважає нашій розмові.
«Заважає розмові?..»
Вона ж не сказала жодного слова, окрім тих кількох — «мені цікаво» чи що там ще? — якихось слів.
Я озираюся. Ця знайома мені кімната раптом теж стає дивно ворожою. І я знаю — ця ворожість теж ВИХОДИТЬ ОД ЖІНКИ із зморщеним обличчям. Утім, воно не зморщене, а якесь дрібне, сіре, покрите печаттю втоми, швидше, не втоми, а відчуженості від усього, що тут відбувається.
«Мені цікаво».
Де ж блукають думки цієї жінки, що випромінює ворожість?
Але ворожість раптом зникає, і я розумію, що це була не її, а моя власна ворожість до неї. Ось так. Але коли так, то звідки це дивно виникле відчуття?
«Я просто стомлений, — думається мені. — Просто стомлений».
Знову покірно сідаю. І ця покірність несподівано стає приємною.
— Вибач, сестричко, — кажу я.
— Отак воно краще, — сміється Лариса.
Ми ще поговорили про те, про се. А втім, я до ладу не пригадую, про що ж саме ми говорили. Це єдине, чого я не можу пригадати. Тоді я думав про своє. Але про що я конкретно думав, теж не ладен згадати. Бо мої думки тоді були силувані, я намагався уникнути чогось більшого. Намагався не дивитися на Ларисину подругу.
Коли б подивився, здавалося мені, вона неодмінно мала б про щось запитати. А ще здавалося, — то її несправжнє обличчя в кімнаті, а справжнього я не знаю. І я збагнув — хочеться, дуже хочеться побачити його.
— Ви завжди так мовчите? — сказав я.
— Як? — спитала маленька сіра жіночка.
Я не знав, що відповісти. Якою ж була її мовчанка, чому вона мене дратувала?
— Ти все-таки йдеш до Георгія? — перепитала, порушуючи довгу паузу, Лариса.
— Йду.
— А не навмисне?
— Що — не навмисне?
— Ну, ти знаєш…
Я знаю — вона хотіла сказати, чи не навмисне я мщу самому собі. Я промовчав. Потім ми ще про щось говорили. Я так само намагався не дивитися на Катю. Потім я став прощатися.
«Ви не йдете?» — хотів я спитати Катю, але не спитав.
Вона лишилася. Удвох з Ларисою. Мабуть, і для них я був зайвим. Але що ж я мав таке спитати Катю? Ні, не так — що вона мала мене спитати?
23
Я вдома і згадую. Але не слова випливають, а щось незбагненно розпливчасте. Тепер, навпаки, мені все знайоме у цій кімнаті. Моїй кімнаті, з якої незабаром мене проженуть, — адже ми жили в «малосімейці», що належала тепер уже моєму колишньому заводові. Ми не встигли її приватизувати. Не «встигли»? Ще можна це зробити, але потрібна згода Магди. Ні.
Я залишуся бездомним і неодмінно прийду на уклін до Георгія. Або знову поїду світ за очі шукати кращої долі.
Не поїду. Тепер уже не поїду. Але чому? Хіба мало разів я втікав сам од себе? Ще один… На один більше — тільки й усього.
Знову дивлюся у вікно. Місто вкотре огортає вечір.
П'ять років у цьому місті минули. Міг минути ще один і ще. Цілих десять. До безконечності. І це було б закономірніше, коли б не ця моя боязнь поразки.
Тиждень тому я йшов на роботу. Я аналізував свої враження. Колись я любив це місто. Це було всього п'ять років тому.
«Колись я любив себе», — кажу собі.
Але від того суть не міняється. Ненавистю нічого не зміниш, так само, як і любов'ю до себе.
Людській потік на вулиці згасає. Я люблю дивитися на вечірню вулицю. Засвічуються вогні в будинках навпроти. Люди поспішають до цих вогників. Ось там, у знайомому вікні, де плаче дитина, завжди горить світло. Як шкода, що мені не хочеться спати. Не хочеться й читати. Згадки теж хаотичні. Я чекаю. Здасться, відчуваю, як поволі скапує
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Камінь посеред саду», після закриття браузера.