Читати книгу - "Кортик"

— Добре, я доглядатиму його, — відповів Мишко і скривився до Славика.

У кімнату з чайником і дротяною підставкою в руках увійшов Костянтин Олексійович.

— Ну, мандрівники, — сказав він, ставлячи чайник на стіл, — пийте чай.

— Дякую, — відповів Мишко, — я вже поснідав.

— Костю, — знову почувся з спальні голос Алли Сергіївни, — чого ти там возишся? Розбуди Дашу!

— Не треба, — відповів Костянтин Олексійович, нарізуючи хліб, — уже все готово.

— Скажи Даші… — продовжувала Алла Сергіївна, — скажи Даші: коли прийде молочниця, нехай візьме тільки одну кварту.

— Добре, скажу. Ти спи, спи…

— Хіба я можу заснути! — капризним голосом відповіла Алла Сергіївна. — Ну для чого ти дозволив йому їхати! Я тепер два дні повинна турбуватися. А в мене сьогодні концерт.

— Нічого, нехай з'їздить. — Костянтин Олексійович хитро поглянув на хлопців. — Як же йому не дозволиш? Він тепер майже дорослий…

— Ні, ні… це безумство, просто безумство! Відпускати дитину на дві доби, одну, невідомо куди, невідомо для чого… Славо! Ти ж там не бігай босоніж!

— Добре, — пробурмотів Славик, допиваючи чай.

— Ну-с, — продовжуючи посміхатися, спитав Мишка Костянтин Олексійович, — куди ви закинули лещата, які я вам дав?

— Ми їх не закинули, — відповів Мишко. — Вони в Будинку піонерів у слюсарній майстерні.

— Що ж, на наших лещатах весь будинок працює?

— Що ви! — Мишко розсміявся. — Там зібрано обладнання з усього району.

— Так уже й з усього району?

— Ага-a… Адже там, крім слюсарної майстерні, є ще столярна, швейна, шевська, палітурна…

— Скажіть, цілий комбінат!.

— Тільки ти поскупився, — сказав Славик, одягаючи на плечі мішок, — а он директор «Напильника» цілий токарний верстат дав.

— Ти бачиш! Та ж у мене токарних верстатів немає. — Костянтин Олексійович з робленою прикрістю розвів руками. — Будь ласка, беріть ткацький. Я вам великий дам, ось як ця кімната… Не хочете? Нічого не можу зробити… Чим багаті, тим і раді.

— Ти завжди смієшся! — сказав Славик. — Пішли, Мишко.

Костянтин Олексійович провів хлопців до дверей. Прощаючись, він засміявся і сказав:

— Все-таки хоч ви люди і самостійні, але постарайтеся повернутися додому з цілими руками і ногами, а якщо зумієте, то й з цілою головою.

Розділ 48

В ТАБОРІ

Хлопці Мишкової ланки щойно закінчили спорудження великого плоту, викупалися і тепер відпочивали на березі.

Безбережне розіслалося перед ними озеро. Хмари лежали на його невидимому краї, мов кудлаті снігові гори. Гострокрилі чайки розрізували випуклу синяву води. Тисячі мальків шугали по мілководдю. Білі лілії дрімали на заколисуючій зибі. Їх довгі зелені стебла плуталися в прибережному комиші, де кумкали жаби та чувся іноді шумливий плюскіт великої риби.

— Головне, треба як слід загоріти, — стурбовано говорив Генка, натираючи груди і плечі якоюсь маззю. — Загар — перша ознака здоров'я. Ану, Мишко, натри мені спину, потім я тобі.

Мишко взяв у Генки баночку, понюхав, бридливо зморщився:

— Ну і погань! Фу!

— Багато ти розумієш! Це горіхове масло. Перший сорт. А пахне банка. Вона з-під гуталіну.

Мишко продовжував бридливо розглядати мазь.

— І крихти тут якісь, яєчна шкаралупа…

— Це нічого, — хитнув головою Генка. — У мене, розумієш, у мішку все перемішалося. Нічого, давай масти!

— Ні! — Мишко повернув Генці банку. — Сам собі масти. Я до неї і торкатися не хочу.

— Ну й не треба. От побачиш: до вечора буду, як бронза.

— Пішли, хлопці, — сказав Славик, — он Коля йде.

Хлопці пішли до табору, до розкинутих на узліссі сірих гострокутних палаток.

Посередині табору вже стояла мачта. Завтра вранці буде урочисте підняття прапора. Свіжоскопана і утоптана дитячими ногами земля навколо мачти сірим горбочком виділялася на узліссі. Кругом земля була коричньова, прикрита опалою сосновою корою, жовтими голками і сухим гіллям, що потріскувало під ногами.

Із-за крайньої палатки чулися. крики дівчаток, що поралися коло багаття. Над багаттям, на укріпленій на двох рогатках поперечці, висіли казанки. Запах підгорілої каші швидко рознісся по табору.

— Чого вони горланять? — сказав Генка. — Дівчиська нічого не можуть робити спокійно. Обов'язково крик піднімуть. Проста справа — кашу зварити, а вони галасують, мов бугая смажать.

З лісу вийшов Коля, оточений безпритульниками. Їх було десятеро — ті, що вже регулярно ходили на майданчик загону. Всі вони були в своєму лахмітті, тільки один Коровін був голий до пояса.

«Цікаво, куди їх Коля водив? — думав Мишко. — Звичайно, він одвів їх навмисне, доки табір влаштовували. До роботи вони не звикли. Доки влаштовувався табір, вони б скучили, а можливо, і взагалі розбіглися б. Але куди ж він їх все-таки водив?»

— Ви куди ходили? — спитав Мишко у Коровіна. Коровін скоса подивився на хлопців, що стояли осторонь і тихо відповів:

— У село.

— Чого?

— Лани дивилися, молотьбу… — Він зітхнув. — Ми раніше теж… І корова в нас була…

Мишко з захопленням поглянув на Колю. Він стояв коло багаття оточений дівчатами і куштував кашу, сміючись і дмухаючи на ложку.

«Який він все-таки розумний, — думав Мишко. — Повів цих хлопців у село. Навмисне повів. Адже вони всі сільські. І він повів їх туди, щоб хлопці згадали свої хати, свою сім'ю…»

— Ще, — продовжував Коровін, — на станцію ходили.

— Для чого?

— Дитбудинок там… Дивилися, як діти живуть. Там колишні… — Він зніяковів. — Ну, як ми зараз.

— Ну, і як у них, добре?

— Нічого живуть, непогано… Свій город мають…

«І в дитбудинок їх навмисне повів», подумав Мишко. Коля продовжував стояти біля кухні. Мишко теж підійшов туди.

— Ну, як я буду все ділити? — плачучим голосом говорила Зіна Круглова. — Тут сто всяких продуктів! Ніхто не приніс однакових. Ось, — вона показала на розкладену коло багаття провізію, — ось… котлет п'ять штук, оселедців — вісім, яєць — дванадцять, м'яса дев'ять шматків, вобли — чотири, крупи всі різні. — Вона ображено замовкла і раптом розреготалася — А друга ланка риби наловила — шістнадцять пічкурів… — І її червоне від спеки обличчя з маленьким кирпатим носиком стало зовсім круглим.

— Таке, — розсміявся. Коля, — дрібнувата рибчина. Але нічого, пообідаємо так, що тільки пальчики пооблизуєте…

Розділ 49

ГЕНЕРАЛ-КВАРТИРМЕЙСТЕР

І справді, пообідали.

Каша чудово пахла димом, вареною воблою, а в чаю плавали ялинові глиці, крапельки жиру і яєчна шкаралупа.

Їли зробленими з бересту ложками, розсівшися навколо багаття. Вгорі шуміли сосни, стурбовано каркали ворони. Коля вирівняв шматок дроту, нанизав на нього шматочки м'яса і тут же засмажив шашлик. Всім припало по маленькому шматочку, та зате шашлик був справжній…

По обіді Коля вишикував загін і сказав:

— Завтра ми. з дитячим будинком проведемо велику військову гру «Здобуття